Світло Парижа - Елеонор Браун
— Занадто швидко для чого? Коли б ти тут піклувалася про все це, ти б так не говорила. Чому минулого тижня електропроводка у вітальні цілком вийшла з ладу?
Мати кинулася плакатися про те, як важко було знайти електрика, і я зупинила її, намагаючись опанувати власні емоції. Я вже багато років не мешкала в батьківському домі. Раз на рік відвідувала його, весь час протягом відвідин сварилася з матір'ю й спотикалася об антикварні меблі, які наче чатували на мене в кутах, щоб мене здивувати. Я не мала жодних особливих почуттів щодо цього будинку, але тоді він здався мені найважливішим місцем на світі, наче був пам'ятником, приреченим до руйнації, на місці якого виникне торговий центр.
— Мамо, ти прожила в цьому домі понад п'ятдесят років! Як ти можеш його продати?
— Не кричи, Мадлен! — Мати почала махати руками в повітрі, і її тонкі пальці балерини відштовхували мене. — Я маю на це право!
— Я не кричу, — відповіла я, хоча насправді кричала.
— Я запросила Шарон, хочу показати їй будинок, коли не припиниш свою довгу істерику й не заважатимеш нам.
— Навряд чи це можна назвати істерикою, — заперечила я, і це, принаймні, було правдою.
Відразу у проймі дверей з'явилась Шарон, і мати кинулась до неї, наче вона була єдиним порятунком, а може й насправді була, з усіх причин. Обидві рушили у вітальню, і я пішла за ними, перш за все тому, що не знала, як учинити інакше. Коли мати водила Шарон, наче по виставці будинків, робила фотографії та щось занотовувала, я спробувала подивитися на дім очима когось іншого. Чула голос Шарон, що складала колосальний перелік того, що мати мусить відремонтувати, змінити або відновити. Я більше не могла слухати тієї розмови.
Батьківський будинок був завжди місцем показу, це був радше музей чи сховище родинного спадку, ніж дім. Дитиною я хотіла торкнутися всього, перш за все тому, що це заборонялось, а ще тому, що все було гарне. Витончені кістяні китайські чайні чашки, що застосовувалися на чайних церемоніях, витончені порцелянові фігурки, які могла розставляти й пересувати, розповідаючи історії, що роїлися в моїй голові (я була єдиною дитиною немолодих батьків і почувалася зовсім самотньою), по антикварних меблях хотілося лазити, бруднитися об срібло, загортатися у бездоганно випрасувані ручної роботи скатерті, робити з них костюми: нареченої, шейха, грецької богині, учасниці королівського балу.
Коли я була дитиною, батьки мали кількох слуг: кухаря, покоївку, економку, садівника, випадкового вчителя танців, зазвичай будівника й хатнього майстра. «Мати допомогу» звучало старомодно й поблажливо, але, дивлячись, у якому стані зараз був будинок, я зрозуміла. Наш дім будувався для великої родини з багатьма гістьми. Обстановка походила з іншого часу, коли винаймався повний штат, аби безкінечно витирати пил, чистити срібло, що окислювалося без догляду, прасувати скатерті й серветки. І мати була постійно зайнята. Можна сміятися над леді, що подають на обід усе що захочете, і це було моєю улюбленою розвагою, але праця моєї матері мала значення. Вона зібрала й внесла буквально мільйони доларів на благодійність. І це було набагато важливішим, ніж чищення пилососом.
Я віднесла валізу нагору й поставила в мою колишню спальню, спостерігаючи, як Шарон знов щось занотовувала, коли я це робила. Імовірно, ретельно записувала: «Мадлен слід прибрати свою валізу, а не лишати на підлозі».
— Можна піднятися на горище? — спитала Шарон.
— Там не прибрано, — відповіла мати. Вона потягнула за ручку дверей, але ті набрякли від тепла й не відчинялися.
— Дай я, — втрутилася я. Потягнула дужче, і двері з грюкотом відчинилися, застогнавши, немов висловили своє незадоволення. Назовні вирвався запах плісняви й задухи. — Ходімо, — сказала я, наче керувала пограбуванням банку.
Сходи були такими вузькими, що доводилося йти на п'ятах, бо тільки вони вміщувалися на сходинці. Коли була маленькою, горище було моїм улюбленим місцем у будинку, простором для пошуку багатьох таємниць і створення сотень історій. Вішак для суконь, на якому у целофанових мішках висів старий мамин одяг, у тому числі її весільна сукня, делікатно жовкнучи в мовчанні, а також чимало старомодного одягу, у який я могла вбиратися годинами. Ящики і скрині з уламками родинного корабля, загадкові предмети минулих часів: виделки для креветок, сільниці, рулони промокального паперу, воскові печатки з монограмами, купи світлин незнайомих предків, випадковий уламок розбитої прикраси, який, зазвичай, засовувала у волосся, — і коли я спускалася до обіду, у мене був такий вигляд, наче на моїй голові сорока щойно збудувала своє яскраве гніздо.
— Можемо виставити його як ігрову кімнату, — запропонувала Шарон, здолавши останню сходинку і ніби почувши мої спогади. Могла уявити її думки: вишикувані біля стін ящики з іграшками, рожевий пластмасовий замок, трохи заплямований килим. І мені захотілося захистити простоту горища. Воно завжди було для мене ігровою кімнатою зі старою рипучою дерев'яною підлогою, запорошеними коробками від капелюхів і скринями. Поки мати й Шарон обговорювали кондиціонери й меблі від «Pottery Barn»[24], я сіла біля одного з вікон і дивилася на двір, де проводила стільки вечорів, коли була маленькою. Не могла пригадати, чи було колись так тепло, але зараз було саме так, піт укривав чоло, і я підняла руку, щоб його витерти.
У сусідньому ресторані було відчинено на час
