Світло Парижа - Елеонор Браун
Коли я відвернулася від вікна, мати з Шарон спустилися вниз і попрямували до підвалу. Роззирнувшись на горищі, я уявила, як перебираю усе це, спаковую, щось відсилаю до аукціону, щось на смітник, і відчула смертельну тугу, наче прощалася навіки з частиною себе, до якої ніколи не повернуся.
Переді мною була низька маленька скриня. Схилившись, я відкрила її і знайшла згорток вицвілої тканини і дерев'яну коробку, кришка якої висувалася, а під нею лежали камінці, врятовані чиєюсь цікавою рукою від спокійного плину води вічність тому. Під коробкою — футляр від акордеону, повний фінансових паперів, купка конвертів, зв'язаних так туго, що гумова стрічка впилася у середину вгорі й унизу, купа книжок, кілька товстих зошитів із сухими жовтими обкладинками. Взявши один з них, перегорнула сторінки. Там була суміш усякого: список одягу для молодої дівчини, кілька віршів, чернетка листа цієї дівчини до матері з багатьма закресленнями й знаками оклику, поквапно намальованим календарем і кількома бездумними каракулями. Гортала, посміхаючись, гадаючи, що то міг бути щоденник якоїсь дівчини з давніх часів. Коли уявити замість снікерсів і короткого одягу ніжні спідниці й рукавички, може здатися, що він написаний сьогодні, але дати, що вистрибували зі сторінок, оповідали мені: його було написано в тисячу дев'ятсот чотирнадцятому році. Перегорнула назад до обкладинки, де сміливим (не завжди вдало) поетичним почерком було виведене ім'я й дівоче прізвище моєї бабусі, Маргарет Брук Пірс.
Відклавши зошита, я дістала зі скрині другий. Він був заведений кількома роками пізніше: у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому. Був більше схожий на щоденник, ніж перший, хоча й зустрічалися відхилення у звичайність: сторінки про додатки до бюджету підлітка, список дівочих імен і коледжів, де навчалися (відчула укол задоволення від цього: тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік і цілий випускний клас дівчат — лише тринадцять, і все-таки — кожна з них поступила до коледжу).
Грип, і школу охопила цілковита паніка. Сказали, не можуть відпустити нас додому, бо багато людей хворіють, і ми можемо заразити їх під час подорожі. Натомість зачинили нас тут на карантин. Усі хвилюємось, але, гадаю, це навіть романтично. Я ще не заразилася, звичайно. Як каже мати, була завжди здоровою, як кобила, отже, ймовірно, що зовсім не захворію?
Двома тижнями пізніше:
Ну, Люсинда уже його має. Не вистачає місць в ізоляторі. Знайшли вихід, перетворили на ізолятор гімнастичний зал. Зараз вона там. Напевно, все не так погано, як могло би бути, — усюди страшні фотографії солдат, які захворіли, їх перекладають з ліжка на ліжко, там, де з'являються місця, — у церквах, спортивних залах. В Ебботі давно не вистачає медперсоналу й учителів, які могли б допомогти, отже, просять прийти матерів. Найвеселіше те, що моя мати погодилась. Гадаю, вважає це військовою службою, хоча війна вже практично закінчилася, принаймні усі так кажуть. У всякому разі, зачинили одну зі спалень, і тепер, коли немає Люсинди, в мене нова сусідка, «І скатертю дорога», як каже Рут, лише першокурсниця, але дуже забавна, і ми приятелюємо Trés bien [25] . Її сестра прислала пачку арахісових вафель, і ми не спали цілу ніч, об'ідалися й сміялися, поки не захворіли позитивно (позитивно, бо через арахісові вафлі). Гарна новина в тому, що маємо лише половину уроків, і змогла виспатися. Мама була би сердитою, що я з'їла стільки солодощів.
Чесно кажучи, трохи ревную, що мати прийде сюди піклуватися про інших дівчат. Ніколи не приходила до мене, навіть на родинні вихідні. Почасти хочу підхопити грип, ну, не дуже сильний, щоб вона змушена буде опікуватися також мною, лише уявлю, що мама доглядає стареньку Люсинду, сидить біля її ліжка, метушиться над її лобом з мокрою ганчіркою, ревную більше ніж трохи.
Дивно читати нотатки й думати, що їх написала моя бабуся. Вона померла, коли мені було дванадцять, отже, для мене була лише бабусею, старою, висохлою, надто офіційною. Не можу поєднати цю жінку з дівчиною, правдивою, дурненькою й молодою. Цей щоденник міг бути моїм, з усіма наріканнями на матір і
