Буфонада, або Більше не самотні - Курт Воннегут

Розділ 16

Фьодор Михайлович Достоєвський, російський письменник, якось сказав:

«Один священний спогад з дитинства, мабуть, і є найкраща освіта». Я можу запропонувати ще одну швидку освіту для дитини, яка, по-своєму майже така само рятівна: зустріти людину, яку всі у світі дорослих глибоко поважають і цінують, і усвідомити, що ця людина — просто злісно божевільна.

Такий ми з Елізою мали досвід у спілкуванні з д-ром Корделією Свейн Кординер, яка загально вважалася найкращим спеціалістом з психологічного тестування у світі, — за винятком хіба що Китаю.

Ніхто вже не знав, що відбувається в Китаї.

• • •

У мене тут, у вестибюлі Емпайр стейт білдінґу, є «Британська Енциклопедія», що і пояснює, чому я можу назвати середнє ім’я Достоєвського.

• • •

Д-р Корделія Свейн Кординер була незмінно імпозантна і люб’язна у присутності дорослих. Вона ретельно вдягалася увесь час, коли перебувала в особняку: черевички на високих підборах, модні сукні, коштовні прикраси.

Одного разу ми почули, як вона сказала нашим батькам:

— Те, що жінка має три докторські ступені й очолює корпорацію з тестування зі щорічним фінансуванням у три мільйони доларів, зовсім не означає, що вона не може бути жіночною.

Та коли вона залишалася зі мною й Елізою наодинці, вона аж кипіла від параної.

— І щоб без ваших витівок, без викрутасів, ви, жалюгідні, шмаркаті міль-йонерські вилупки! — сичала вона.

А ми з Елізою не робили нічого поганого.

• • •

Її так бісили величезне багатство і влада нашої родини, так дратували, що, по-моєму, вона навіть не помічала, які ми з Елізою велетенські й потворні. Для неї ми були просто ще двоє геть зіпсованих багатих дітей.

— Я не народилася із срібною ложкою в роті, — сто разів повторювала вона нам. — Дуже часто ми навіть не знали, коли нам доведеться їсти наступного разу. Ви можете собі таке уявити?

— Ні, — казала Еліза.

— Отож бо й є, — казала д-р Кординер.

І все таке решта.

• • •

Оскільки вона потерпала від параної, найгірше було те, що її середнє ім’я і наше прізвище були однакові.

— Я вам не мила тітонька Корделія, — казала вона. — Не сушіть щодо цього свої аристократичні мізки. Коли мій дід приїхав з Польщі, він перемінив своє прізвище Станкович на Свейн. — Очі в неї шаленіли. — Скажіть «Станкович»!

Ми казали.

— А тепер скажіть «Свейн», — казала вона.

Ми казали.

• • •

Нарешті, хтось із нас запитав, чого вона так лютує.

Це її раптом втихомирило.

— Я не лютую, — відповіла вона. — Було б непрофесійно з мого боку лютувати з будь-якої причини. Проте дозвольте сказати, що запрошувати людину мого калібру приїхати в таку далечінь задля тестування усього лише двох дітей — це все одно, що викликати Моцарта настроїти фортепіано. Або Альберта Ейнштейна — підбити баланс в бухгалтерській книзі. Ви можете це втямити, «містріс Елізо» і «мастере Вілбур», як, гадаю, вас називають?

— Тоді навіщо ви приїхали? — спитав я.

Її лють знову вихлюпнула назовні. Вона відповіла мені з усією можливою злобністю:

— Тому що гроші — передусім, маленький лорде Фаунтлерой![6]

• • •

Ми ще більше здивувалися, дізнавшись, що вона планує проводити тестування з кожним із нас окремо. Ми невинно зауважили, що дали б набагато більше правильних відповідей, якби нам дозволили з’єднати наші голови.

Вона перетворилася на втілення іронії.

— Ну, звісно, Мастере й Містріс, — промовила вона. — Може, вам ще енциклопедію з собою дати чи цілий факультет Гарвардського університету, щоб підказували вам відповіді, коли ви сумніваєтеся?

— Це було б гарно, — відповіли ми.

— Якщо вам ніхто не підкаже, то це Сполучені Штати Америки, де ніхто не має права покладатися на інших, де всі вчаться пробиватися самостійно.

Я тут для того, щоб тестувати вас, але існує одне суттєве правило життя, якого я б воліла вас навчити, і в майбутньому ви мені за це подякуєте.

Ось цей урок:

— Покладайтеся тільки на себе, — сказала вона. — Ви здатні це вимовити і запам’ятати?

Я не тільки здатний це вимовити, а й пам’ятаю це донині:

— Покладайся тільки на себе.

Гей-го.

• • •

Отже, ми покладалися тільки на себе. Нас тестували окремо за столом з нержавійки в їдальні з кахляними стінами. Коли один з нас був там з д-ром Кординер, «тітонькою Корделією», як ми почали називати її між собою, другого відводили якомога далі звідти — до бальної зали на вершині вежі в північній частині особняка.

Візерс Візерспун отримав завдання пильнувати того з нас, хто перебував у бальній залі. Його обрали тому, що колись він служив у солдатах. Ми чули інструкції, що йому давала «тітонька Корделія». Вона наказувала йому відсте-жувати, чи не передаємо ми з Елізою якихось сиґналів телепатично.

Західна наука, не без натяків від китайців, нарешті визнала, що деякі люди здатні спілкуватися між собою без зорових чи слухових сиґналів. Передавачі й приймачі таких примарних послань містяться на поверхні носових пазух, тому ці пазухи мають бути здорові й незакупорені.

Головний натяк від китайців Заходу полягав у спантеличливому реченні, переданому англійською мовою, на розшифрування якого пішли роки: «Мені так самотньо, коли я маю сінну гарячку або застуду».

Гей-го.

• • •

Що ж, телепатія не спрацьовувала, коли ми з Елізою перебували одне від одного на відстані понад три метри. Коли котрийсь із нас був у їдальні, а другий у бальній залі, наші тіла могли б з тим самим успіхом перебувати на різних планетах, — як це, власне, і є тепер.

А, ще й оце, звісно: я міг складати письмові іспити, а Еліза ні. Коли «тітонька Корделія» тестувала Елізу, їй доводилося читати кожне питання вголос, а потім записувати відповідь.

Нам здавалося, що ми провалюємо буквально кожне питання. Утім нам вдалося відповісти на декотрі з них правильно, бо д-р Кординер доповіла нашим батькам, що наш інтелект «...низько нормальний, як для їхнього віку».

Далі вона сказала, не знаючи, що ми підслуховуємо, що Еліза, ймовірно, ніколи не навчиться читати й писати, а значить, не зможе стати виборцем ані отримати водійські права. Вона спробувала пом’якшити цей вирок, додавши, що Еліза «доволі потішна базіка».

Вона сказала, що я «.хороший