Буфонада, або Більше не самотні - Курт Воннегут

— Маєте якісь запитання? — сказала Еліза.

Запитань не було.

• • •

Хтось послав за д-ром Моттом.

• • •

Наша мати не вийшла до сніданку. Вона залишилася у ліжку — заціпеніла.

Батько прийшов сам. У піжамі. Неголений. Попри свій молодий вік, він здавався безпомічним і знесиленим.

Нас з Елізою спантеличило, що він не виглядав щасливішим. Ми привітали його не лише англійською, а й кількома іншими мовами, які знали.

Лише на одне іноземне привітання він, нарешті, озвався.

— Bon jour, — сказав він.

— Сідай-но! Сідай-но! — весело вигукнула Еліза.

Бідолаха сів.

• • •

Він, звісно, страждав від почуття провини за те, що так довго дозволяв поводитися, як з ідіотами, з розумними людськими істотами, зі своєю власною плоттю й кров’ю.

Гірше за те: його совість і його радники досі казали йому, що він має повне право не любити нас, оскільки ми не здатні на глибокі почуття і об’єктивно не маємо в собі нічого, за що притомна людина могла б нас любити. Але тепер любити нас ставало його обов’язком, а він сумнівався, що в нього це вийде.

Він з жахом усвідомив те, що боялася усвідомити наша мати, якби спустилася до сніданку, а саме: інтелект і чуттєвість у потворних тілах, як у нас з Елізою, робили нас ще потворнішими.

Батько в цьому не винний, так само, як не винна і мати. Ніхто не винний. Як вже на те пішло, то бажати скорої смерті потворам так само природно, як для живих, теплокровних людей природно дихати. Це інстинкт.

А ми з Елізою перетворили цей інстинкт на нестерпну трагедію.

Не відаючи, що робимо, ми з Елізою перенесли традиційне прокляття монстрів на нормальних істот. Ми вимагали поваги.

Розділ 12

У розпалі збудження ми з Елізою не помітили, як відсунули свої голови одна від одної на декілька футів, а тому вже не могли більше мислити блискуче.

Ми отупіли настільки, що подумали, ніби батько просто сонний. Ми примусили його випити кави, ми намагалися розвеселити його піснями і загадками, які знали.

Пригадую, я спитав, чи не знає він, чому вершки набагато дорожчі за молоко. Він промимрив, що відповіді не знає.

Тоді Еліза йому пояснила: «Тому, що корови терпіти не можуть сідати на маленькі пляшечки».

Ми реготалися. Ми качалися по підлозі. А потім Еліза підвелася, нахилилася над батьком, взявши руки в боки, і насварилася на нього любовно, немов він був маленьким хлопчиком.

— Оце так сонько! — казала вона. — Оце так сонько!

І в цю мить прибув доктор Стюарт Ролінґ Мотт.

• • •

Хоча д-ра Мотта і попередили про нашу з Елізою раптову метаморфозу, цей день, здається, не відрізнявся для нього від усіх інших. Він сказав те, що завжди казав, коли приїжджав до особняка: «Як сьогодні життя?»

Я вимовив перше розумне речення, що його почув від мене д-р Мотт.

— Батько не хоче прокидатися, — сказав я.

— Он як? — відповів він. Доладність мого висловлювання він винагородив натяком на усмішку.

Д-р Мотт був такий чемний, що відвернувся від нас і заговорив з Оветою Купер, дипломованою нянею. її мати хворіла у себе в селищі.

— Овето, — сказав він. — Вам буде приємно почути, що у вашої матері майже нормальна температура.

Батька розгнівала його байдужість, і він зрадів можливості відверто вилити на когось свою злість.

— Як довго все це триває, докторе? — хотів він знати. — Як давно ви дізналися, що вони розумні?

Д-р Мотт глянув на годинник.

— Сорок дві хвилини тому, — відповів він.

— Здається, ви анітрохи не здивовані, — вів далі батько.

Д-р Мотт, здавалося, обдумував це, потім стиснув плечима.

— Безперечно, я дуже щасливий за всіх, — промовив він.

Гадаю, саме через те, що д-р Мотт аж ніяк не виглядав щасливим, говорячи ці слова, ми з Елізою знову притулилися головами. Відбувалося щось дуже незвичайне, і нам конче треба було в цьому розібратися.

• • •

Наш геній не схибив. Він дав нам усвідомити істинну ситуацію — вона стала навіть трагічнішою, ніж була.

Проте наш геній, як то трапляється з усіма геніями, зазнавав періодичних нападів безмежної наївності. Так сталося і тепер. Він підказав нам, що змінити все на краще можна лише в один спосіб — повернувшися до ідіотизму.

— Бу, — сказала Еліза.

— Ду, — сказав я.

Я перднув.

Еліза пустила слину.

Я вхопив намащену маслом булочку і жбурнув її в голову Оветі Купер. Еліза звернулася до батька.

— Блут-лу, — сказала вона.

— Дин-ржен, — вигукнув я.

Батько заплакав.

Розділ 13

Минуло вже шість днів відтоді, як я взявся писати ці мемуари. З них чотири пройшли із середньою силою тяжіння, як бувало в минулі часи. А вчора було так важко, що я ледь підвівся з ліжка, з мого кубла з ганчір’я у вестибюлі Емпайр стейт білдінґу. Коли мені довелося діставатися до шахти ліфта, яка нам править за туалет, я повз накарачках серед хащі канделябрів з моєї колекції.

Гей-го.

Що ж, сила тяжіння була невеликою у перший день, невелика вона і сьогодні. Я знову мав ерекцію, так само, як і Айседор, коханець моєї онуки Мелоді. Так само, як і кожний чоловік на острові.

• • •

Так, а Мелоді з Айседором спакували собі пікніковий кошик і поскакали на ріг Бродвею і Сорок другої вулиці, де у дні з послабленою силою тяжіння вони будують піраміду з грубо обтесаних брил.

Вони не обробляють оті брили, з яких будують піраміду, та й взагалі не обмежуються камінням. Вони додають двотаврові балки, каністри з-під мастила, шини, автомобільні запчастини, офісні меблі, театральні крісла, будь-який мотлох. Але я бачив результат, і те, що вони будують, не стане безформною купою сміття, коли вони завершать свою роботу. Це безумовно буде піраміда.

• • •

Так, і якщо археологи майбутнього знайдуть оцю мою книжку, їм не доведеться марнувати час і зусилля на розкопки цієї піраміди в пошуках її значення. Там немає потаємних приміщень зі скарбами, та й жодних інших приміщень також.

Її значення, мікроскопічне в будь-якому разі, міститься під люком, над яким зводять піраміду. Це тіло мертвонародженого хлопчика.

Дитина лежить в інкрустованій шкатулці для зволоження вишуканих сиґар. Шкатулку поставили на долівку люка чотири