Буфонада, або Більше не самотні - Курт Воннегут
Ідея піраміди належить тільки Мелоді й Айседорові, які згодом стали коханцями. Це пам’ятник життю, яке ніколи не жило, істоті, яка так і не отримала наймення.
Гей-го.
• • •
Не обов’язково розкопувати піраміду, щоб знайти шкатулку. Туди можна дістатися крізь інші люки.
Стережіться пацюків.
• • •
Оскільки немовля було моїм спадкоємцем, піраміду можна було б назвати отак: «Гробниця Королевича Канделябрів».
• • •
Ім’я батька Королевича Канделябрів невідоме. Він нав’язав свою увагу Ме-лоді на околицях Скенектеді. Вона прямувала з Детройта в королівстві Мічиґан до Острова Смерті, де сподівалася знайти свого діда, леґендарного д-ра Вілбура Нарциса-11 Свейна.
• • •
Мелоді знову вагітна, цього разу від Айседора.
Вона маленька, кривонога, кривозуба, рахітична, проте життєрадісна істота. У дитинстві вона препогано харчувалася, бо була сиротою у гаремі короля Мічиґану.
Мелоді іноді здається мені веселою старою китаянкою, хоча має всього шістнадцять років. Вагітна дівчинка з такою зовнішністю здатна засмутити будь-якого педіатра.
Але любов, яку їй дарує здоровий, рум’яний Айседор, урівноважує мій смуток радістю. Подібно до всіх членів його клану Аґрусів, Айседор має майже всі зуби і тримається рівно, навіть коли сила тяжіння дуже велика. У такі дні він носить Мелоді на руках і пропонує носити й мене.
Родинний клан Аґрусів головно збирає їжу і мешкає серед руїн Нью-Йорк-ської біржі. Вони ловлять рибу в доках. Вони розкопують консерви. Вони збирають фрукти і ягоди там, де їх знаходять. Вони самі вирощують помідори, картоплю, редиску і все таке решту.
Вони ставлять капкани на щурів, кажанів, собак, котів, птахів і їдять їх. У сімействі Аґрусів їдять все підряд.
Розділ 14
Я бажаю для Мелоді того, що колись бажали наші батьки для нас з Елізою. Короткого, але щасливого життя на астероїді.
Гей-го.
• • •
Так, і я вже казав, що ми з Елізою могли б жити довго і щасливо на астероїді, якби не продемонстрували свого інтелекту того дня. Ми б і досі, можливо, мешкали в особняку, опалювали б його деревами, меблями, перилами і панелями, а в присутності чужих пускали б слину і белькотіли.
Ми могли б вирощувати курей. Ми могли б мати городик. І ми могли б втішатися нашою чимраз більшою мудрістю, не переймаючись її ймовірною корисністю. Сонце сідає. Прозорі хмари кажанів вириваються з підземки — вони вібрують, верещать, розсіюються, як газ. Як завжди, я здригаюся.
Я не можу думати, що їхні звуки — це звук. Ні, це хвороба тиші.
• • •
Я пишу далі, у світлі ганчірки, що горить у мисці з тваринним жиром.
Я маю тисячу свічних канделябрів, але жодної свічки.
Мелоді й Айседор грають у триктрак, на дошці, яку я намалював на підлозі вестибюля.
Вони все збільшують ставки і регочуться.
• • •
Вони планують вечірку на честь мого сто першого дня народження, який настане за місяць.
Іноді я їх підслуховую. Старі звички важко ламати. Віра Бурундук-5 Зап-па шиє для цієї нагоди нові костюми, для себе і своїх рабів. У її коморі в Черепаховій затоці гори тканин. Раби одягнуть рожеві панталони і золотисті пантофлі, і тюрбани з зеленого шовку, прикрашені страусовим пір’ям, — так казала Мелоді.
Віру принесуть на вечірку в паланкіні, підслухав я, в оточенні рабів, що нестимуть подарунки, наїдки, напої, смолоскипи і відганятимуть диких псів дзенькотом обідніх ґонґів.
Гей-го.
• • •
Мені треба буде дуже пильнуватися щодо напоїв на святкуванні дня народження. Якщо нап’юся, я, можливо, прохоплюся їм усім про велику таємницю: потойбічне життя набагато виснажливіше, ніж оце.
Гей-го.
Розділ 15
Нам з Елізою, звісно, не дозволили повернутися до втіх ідіотизму. Нас безжальними криками випихали звідти, щойно ми робили таку спробу. Так, і прислуга, і наші батьки знайшли для себе один приємний побічний продукт нашої метаморфози: тепер вони мали повне право на нас кричати.
Як же нам іноді було непереливки!
• • •
Так, і д-ра Мотта звільнили, а натомість запросили купу всіляких спеціалістів.
Спершу було навіть цікаво. Перші з прибулих лікарів спеціалізувалися на серці, легенях, нирках тощо. Коли вони вивчали орган за органом, тілесну рідину за рідиною, ми були шедевральним уособленням здоров’я.
Вони були приязні. Певною мірою вони стали найманими робітниками родини. То були дослідники, чию роботу фінансував Фонд Свейна у Нью-Йорку. Саме тому їх так легко зібрали і привезли до Ґалена. Родина їм допомагала. Тепер вони мусили допомогти родині.
Вони нерідко жартували з нами. Пригадую, один з них сказав мені, як класно, напевне, бути таким високим.
— Яка там у вас нагорі погода? — питав він, і все таке решта.
Жарти мали заспокійливий ефект. Вони справляли хибне враження, що наша потворність не має ніякого значення. Я і досі пам’ятаю, як спеціаліст з вуха, горла й носа, обстежуючи з ліхтариком Елізину велетенську носову порожнину, вигукнув:
— Господи, сестро! Телефонуйте до Національного географічного товариства. Ми щойно знайшли новий вхід до парку Мамонтова Печера!
Еліза розсміялася. Медсестра розсміялася. Я розсміявся. Ми всі розсміялися.
Наші батьки перебували в іншій частині особняка. Вони сторонилися усіх цих веселощів.
• • •
Доволі рано в цій грі ми відчули перший бентежний смак роз’єднання. Деякі обстеження вимагали, щоб ми перебували в доволі віддалених одне від одного приміщеннях. Коли відстань між мною і Елізою збільшувалася, я почувався, немов голова моя дерев’яніє.
Я ставав тупим і невпевненим.
Коли ми з Елізою возз’єднувалися, вона казала, що почувалася так само: «Таке враження, ніби мій череп заповнюється кленовим сиропом».
І ми відважно намагалися радіти тим дітям, на яких перетворювалися в окремості, а не боятися їх. Ми вдавали, що вони не мають до нас жодного стосунку, і придумали їм імена. Ми назвали їх «Бетті й Боббі Брауни».
• • •
А тепер, гадаю, саме час розказати, що коли ми прочитали Елізин заповіт по її загибелі в лавині на Марсі, то дізналися, що вона хотіла, аби її поховали на тому місці, де вона помре. На її могилі мусить стояти один надгробний камінь з викарбуваною на ньому тільки такою інформацією:
Так, і саме останній спеціаліст з тих, хто нас обстежував, д-р Корделія Свейн Кординер, психолог, постановила, що ми з
