Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Перед ворітьми з передніх саней спурхнула Катря – кинулась до хатини і ще з порога загукала:

– Мамочко! Настуню! Рідні мої!

З-за столу підвелися мати й сестриця – метнулися їй назустріч, обняли несподівану гостю, а з радощів і плакали, і сміялись крізь щасливі сльози. Мати не вірила своїм очам.

– Господи! Катрусю! Невже це ти? Жива! Дома!

– Я, мамо, я! – Катря теж плакала.

До хати зайшли троє – попереду Івась, за ним – Параска, останнім Керім, зарослий чорною бородою від вуха до вуха.

Мати пізнала Івася – сплеснула руками.

– Івасю! Синочку! А ти ж звідки? Ми ж оплакали тебе, бо думали, що загинув… Катря просто звелася за тобою з туги!

Івась обняв стару.

– Тепер усе буде гаразд, мати! Все буде добре! Слава Богу, ми всі живі й здорові!

– А це Параска? Я така рада! Милості просимо! – Мати перевела погляд на незнайомця, що стояв біля дверей. – А це ж хто?

Івась підштовхнув Керіма на середину хати.

– А це, щоб ви знали, привіз вам із самого Криму ще одного зятя. Звати його Керімом, а но-нашому – Кириком… Де Настуня? Хай подивиться – такий чи не такий? Підійде чи ні?

Настуня зашарілася і заховалася за Катрю, але та зі сміхом випхнула її наперед себе. За останні півтора чи два роки, відколи Івась не бачив її, вона підросла, перетворилася із нескладної, забитої отроковиці в гарненьке дівча, дуже схоже на Катрю. Ті ж зоряні оченята під чорними брівками, рум’янець на щоках та малинові губи, та ж пишна, густа коса – все свідчило, що незабаром це дівча стане справжньою красунею.

Вона зиркнула на Керіма і знизала плечиками, закопилила губенята.

– Пхе! Дуже треба – старий дідуган!

Усі усміхнулися, а Івась зареготав і штовхнув Керіма кулаком під бік.

– Чув? Старий дідуган!

Керім зніяковів, але поглядом прикипів до норовистого дівчати.

– Дарма що дідуган – все одно ти будеш моєю! – І блиснув білими зубами. – Клянусь Аллахом!

– Ой, матінко! Та ще й турок! – скрикнула Настуня і знову шугнула за Катрю.

Всі знову засміялися, а мати, щоб якось зам’яти дитячий вибрик дочки, заспішила:

– Ой, чого ж ми стоїмо? Сідаймо до столу та пообідаємо чим Бог послав!

Та Івась заперечив:

– Ні, мати, ми ще не голодні. А от, якщо ваша ласка, нам би з Кириком не завадила пара баняків окропу, щоб покупатися з дороги та поголити бороди, а то справді ми схожі на дідів, і дівчата, чого доброго, піднесуть нам гарбуза!

Мати схопилася.

– Дорогі мої, про що мова! Ідіть до хатини, що через сіни, там затопіть піч, грійте воду, купайтеся, голіть бороди, а ми тут тим часом приготуємо щось тривніше та й пообідаємо гурточком.

Зимовий день короткий. Почало сутеніти, коли хлопці, скупані, підстрижені та поголені, зайшли з хатини до хати.

Тут їх уже ждали. Стіл був засланий чистим настільником, на ньому лежали крупні скибки житнього хліба, дерев’яні ложки, а посеред столу стояла велика череп’яна миска, в якій парував гарячий борщ.

Коли хлопці сіли, – а їх посадили під образами, на покуті, – мати проказала «Отче наш», перехрестила трапезу і запросила до учти:

– Чим маємо, тим і приймаємо! Смачного вам, дорогі мої! – І перша зачерпнула ложкою борщу і, підтримуючи її скибкою хліба, щоб не розхлюпати на настільник, поволі піднесла до рота.

Після борщу Катря подала локшину з молоком та вергуни. Ще й додала:

– Локшину я варила, а вергуни смажила Настя. Я вже пробувала і скажу вам, що нічого смачнішого не їла. Правда, вони трохи пересолені та трохи підгоріли, але то не біда: зате хрумтять на зубах!

Гучний сміх заглушив її останні слова. Настуня спаленіла і опустила оченята додолу, промовивши з докором:

– Катре! Яка-бо ти, їй-богу!

А Івась штовхнув Керіма під бік і шепнув, але так, що всі почули:

– Кирику, чи не здається тобі, що Настуня старалася заради тебе, старого діда? Га?

Ще гучніший регіт пролунав за столом, а чистий, поголений Керім,