Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Вона стала спадкоємницею свого загиблого чоловіка, після якого залишилася земля. А всі папери згоріли під час пожежі… От я й ходжу…

Останні слова Івась вимовив навмисне з притиском: мовляв, ходжу, ходжу, а толку ніякого… Капніст так і зрозумів його, бо зразу ж повернувся до Пухлякова і запитав:

– Так в чім же річ, Сергію Івановичу? Це ж так просто поновити документи! Справа ж ясна!

Пухляков злегка почервонів і, щоб Івась не бовкнув нічого зайвого, поспішно сказав:

– Та папери давно готові… Треба тільки, щоб Катря сама з’явилася в суд, власноручно розписалася, заплатила мито – і отримала їх.

Івась зрадів.

– Так завтра можна й приїхати?

– Авжеж можна.

– Ну, то я піду.

– Іди, Йване, йди, – погодився з ним Пухляков.

Та Капніст затримав.

– Як же Катря? Як думаєте жити?

– Катря жива-здорова. Дякує вам за заступництво… Живемо зараз у її матері в Мацьківцях, а навесні подамося в Таврію, на нові землі…

– От як! Це добре! – схвально відгукнувся Капніст. – Це добре, що ви помандруєте на вільні землі. Бо нашому народові ніхто не допоможе – треба зараджувати біді самим… – Він сумно похитав головою, ніби відповідав своїм думкам, потім поплескав Івася по плечу. – Років двадцять там не буде кріпацтва, а якщо отримаємо козацький наділ, то взагалі будете вільні… І діти ваші будуть вільні… Бо у нас тут зовсім не те… – Він раптом замовк, згадавши, мабуть, про Пухлякова, а потім додав: – Ну, йди! І хай вам з Катрею Бог помагає!

Наступного дня, вранці, Івась з Катрею прибули в суд. Пухляков прийняв їх люб’язно і зразу ж показав папери: одні, що Катря стала спадкоємницею Хуржикової землі та сіножаті, а другі про те, що вона продала п’ять десятин у Вищому Булатці та півдесятини в Лубнах йому ж таки, Пухлякову.

Однак розплачуватися не поспішав. Лише ткнув пальцем:

– Розпишися, Катре, ось тут, тут і тут! Мита не треба – я сам заплачу!

Катря взяла перо, яке Пухляков, умочивши в каламар, сам уклав їй в руку, і розписалася, як учив колись покійний батько.

Пухляков присипав її підпис піском, почекав хвилину, і здмухнув пісок у череп’яну миску, що стояла тут же, на столі, потім один аркуш простягнув Катрі, а інші обережно заховав у шухляду й замкнув її. Заховавши ключ в кишеню, він люб’язно усміхнувся і легенько торкнувся Катриної руки.

– От і все, Катре. Діло зроблене. Було нелегко його провернути, але всьому буває кінець, і я радий, що допоміг тобі. Тепер ми з тобою квити!

Ця несподівана заява приголомшила Івася. Як! П’ять десятин! Цілий лан! І – квити? Та де це таке видано?

Він розгублено подивився на не менш розгублену Катрю і почав поволі багровіти. Права рука його поривчасто занишпорила біля бока, але не лівого, де висіла шабля, а правого, і не знаходила її там.

Помітивши це, Катря підхопилася, вчепилась в ту різко напружену руку і потягнула Івася до дверей.

– Ходімо, Івасю! Ради Бога, ходімо! – А з порога кинула: – Спасибі вам, пане суддя! Ви мені дуже допомогли! Спасибі!

Спродавши землю і все, що можна було спродати, почали готуватися до від’їзду. Спорядили три мажі, накупили всього необхідного для господарства – реманенту, насіння для посіву, хатнього посуду і вирушили рано-вранці у Вербну суботу.

Коли виїздили з двору, мати заплакала. Обцілувала хатні двері, вікна, пустила сльозу над криницею, що дихала прохолодою під крислатими весняними яворами, вклонилася сусідам, що вийшли проводжати, і тільки тоді сіла на передню мажу – до Івася та Катрі.

Параска правувала другою мажею, а Керім з Настунею – третьою.

За поворотом, біля кладовища, зупинилися.

– Попрощаємося з батьком, – сказала мати.

Знайшовши могилку, порослу молодою травою, схилилася на хреста, а дочки опустилися на коліна – припали до холодного горбика. Хлопці стали поряд з ними. Всі мовчки молилися, жінки тихо плакали.

Нарешті мати підвела очі.

– Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам – пора!

Опівдні добралися до річки Войнихи, що за