Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Вони засміялися; щільніше вкрилися кожухами і погасили свічку.
6Одвихрила, одхурделила зима. Нелегкою вона видалася для Івася. Скільки разів довелося йому їздити до крутія Пухлякова, щоб той уладнав справу зі спадщиною! А той усе тягнув, водив за носа, відбувався якимись несуттєвими відмовками. Івась довго не міг зрозуміти, чого він ще хоче, аж поки одного разу, вже перед весною, на Масницю, не зайшов з кошелем жирних в’юнів та карасів прямо до нього додому.
Назустріч вийшла Луша.
Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.
– Ти? Тут?
Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові – білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.
Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.
– Я покоївка пана судді, – повідомила пихато.
І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.
– Може, й господинею станеш? – спитав з іронією.
Та Луша цілком серйозно відповіла:
– Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?
– Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.
– Пхе! – зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла. – Ти чого прийшов?
Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.
– Та ось приніс панові судді… Наловив у Сулі…
– Маєш якесь діло до нього?
– Катря має…
– Я чула… Хуржикову землю хоче продати?
– Так.
– А сама ж куди?
– Поїдемо в Таврію. Там землі досить.
Раптом відчинилися двері – і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.
– А-а, це ти? – вирячив очі. – А я думаю, хто тут балакає…
Луша повела бровою на кошіль з рибою.
– Ось приніс!
Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.
– Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести, – у мене саме гість… І ми з ним якраз говорили про Катрю…
– Хто ж це? – здивувався Івась.
– Капніст… Василь Васильович Капніст… Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене… – І глянув на Лушу. – Ти ось що, Лушо, – засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані…
– Миттю, паночку, – заметушилася Луша.
З кімнати донісся голос:
– Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?
Пухляков кинув через плече:
– На ловця і звір біжить, Василю Васильовичу! Ми з вами про Катрю, а тут її наречений на поріг…
– Так хай зайде!
Пухляков глянув на Івася, на його засніжені чоботи, з яких уже залишилися мокрі плями на підлозі.
– Заходь! Тільки спочатку скинь свої чоботиська!
Івась роззувся і босоніж вступив до чималого покою, де за столом, у кріслі, сидів ошатно вдягнений молодий пан.
Іван вклонився. Пан простягнув йому руку.
– Так оце ти Катрин наречений? Івась?
– Так, пане, – знову вклонився Івась, обережно тиснучи простягнуту панську руку і дивуючись, що той її подав йому.
– То яке ж ти маєш діло до судді?
– Я ніякого діла не маю… Клопочуся за Катрю.
– Про що
