Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Навіть згодна була піти за старого Хуржика?

– А чому б ні? Хіба він старий? Не старший за вас!

Пухляков було розкрив рота, щоб щось сказати, та так і завмер з роззявленим ротом. Обличчя його порожевіло, а в очах зажевріли малинові жаринки.

– Ти… Ти хочеш сказати, що я теж не старий задля тебе? – спромігся нарешті він на слово.

– А скільки вам?

– Сорок п’ять.

– А дідичу Милорадовичу було шістдесят, коли він удруге оженився, молодій – дев’ятнадцять… І нічого – живуть!

Пухляков поплямкав губами.

– Гм, ти розумна дівчина, Лушо. І все знаєш… Милорадович був вдівцем?

– Так.

– А діти?

– Не тільки діти, а й онуки вже були…

Пухляков задумався. Пройшовся по кімнаті. Потім рвучко повернувся, взяв дівчину пальцями за підборіддя і пильно заглянув в очі.

– А за мене… ти пішла б? Я теж удівець… А дочка вийшла заміж… Ну?

Луша зашарілася. Чим далі, тим більше краска заливала її обличчя.

– А суд?

– Який суд?

– Ви ж хотіли мене судити!

– Ат! – зневажливо відмахнувся суддя. – Це все в моїх руках! Ну, то як?

– Господи! Ще й питаєте! – прошепотіла Луша у знемозі, враз зрозумівши, що і суд, і тюрма, і Сибір, які так грізно нависли було над нею, вмить розтанули, віддалилися і раптом блиснув промінь надії.

Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.

– Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах… Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко – так чи ні?

Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося – лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате – суддя, і вона стане судіїхою! Суді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?

– Так, – шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.

– Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика… – Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон. – Бачиш – я не можу отак запросто одружитися з тобою… —

Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.

– Чому? Я не рівня вам? – спитала різко.

– Ти розумна і здогадлива дівчина, – похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. – І це полегшує моє завдання пояснити тобі – чому?

– І не треба! Я все розумію! – ще різкіше сказала Луша. – Якщо не можете, то відпустіть мене – та й по всьому!

Пухляков схопив її за руку.

– Ні, ні, ти не так мене зрозуміла… Бачиш – я не хочу зайвих розмов… – В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки. – А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею… Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе… А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося… Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?

Він поплескав її по щічці.

Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!

– Краще до вас, ніж у суд… Ви не пошкодуєте – я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.

Пухляков розплився в задоволеній усмішці – погукав Грицька:

– Грицьку! Агов, Грицьку!

Двері прочинилися – з’явилася Грицькова фізіономія.

– Ну, що там? – буркнув.

– Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!

Грицькове обличчя витягнулося – аж нижня щелепа одвисла.

– Ну й ну! – вимовив він украй здивовано. – От так-так!

І пошкріб