Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Де ж ти тут зупинишся? Адже Хуржик…

– Я знаю. Поїдемо у Мацьківці до Катрі.

– Ти хочеш її забрати? Не боїшся, що хто-небудь посягне на її життя?

– Не боюсь. Я зараз скажу людям таке, що ніхто більше й думати про її смерть не посміє.

– Ну, то кажи – і я послухаю. І не забувай, що Катря під слідством. Ніхто ще не зняв з неї підозри в підпалі Хуржикової оселі…

– Я зніму!

– Ти? Як? Щойно прибув у Лубни і…

– Так, я знаю те, чого не знає ніхто… Слухайте!

Івась скочив на коня, щоб усі його бачили, і голосно крикнув:

– Люди! Лубенці! Послухайте, що скажу вам! Я, Іван Бондар, або запорожець Івак, довгий час був наймитом у чумака Семена Хуржика, їздив з ним у Крим по сіль. Незадовго до нашої останньої поїздки до нього найнялася наймичкою Катря, яку ви хотіли щойно спалити. Ми покохалися з нею і думали після мого повернення з Криму одружитися. Але, на лихо, в неї закохалися обидва Хуржики – батько та син. Молодший Хуржик – Василь – так той закохався до безтями, так що ладен був негайно стати з Катрею під вінець, але Катря піднесла йому гарбуза, а батько, сам маючи намір після смерті хворої дружини одружитися з нею, заборонив йому і думати про це. Ми всі бачили, що між батьком та сином пробігла чорна кішка. Василь ходив понурий мов ніч. А мати його доживала останні дні. Незважаючи на це, Семен Хуржик вирішив їхати до Криму, хоча вмираюча дружина благала його цього разу залишитись дома. Я лише пізніше збагнув, чому так. А тому, що він задумав спекатися мене, бо знав, що, поки я живий, Катря за нього ніколи не піде. В дорозі він був такий запобігливий, ласкавий до мене, що я іноді дивувався і не міг зрозуміти, що в лісі здохло, бо був раніш лютий на мене, як звір, а тут раптом така переміна. Я губився в здогадах, аж поки мене одної ночі, коли я пас волів, не викрали татари та завезли в свій далекий, Богом і людьми забутий улус. Там я подружив з Кириком, моїм теперішнім товаришем, – і Івась показав на Керіма. – Кирик якраз був одним із тих, хто викрадав мене… І він розповів мені, що мій хазяїн, тобто Хуржик, домовився з його хазяїном і навіть заплатив йому, аби лиш той викрав мене і позбавив життя.

Хтось у натовпі охнув:

– Ох, бусурман! Ох, негідник!

А Івась, мовби і не чув, вів далі:

– На щастя, мене не вбили, а загнали в неволю, звідки ми з Кириком утекли торік навесні, потрапили до запорожців і воювали з турками… Там я зустрівся з засульським чумаком Безкровним, разом з яким сьогодні й прибули додому…

Івась передихнув, зробив паузу.

Цим скористався Пухляков – запитав:

– Ти обіцяв зняти вину з Катрі… То як же? Люди ждуть!

– За пожежу ви чомусь обвинуватили Катрю, – підвищив голос Івась. – А чому? На якій підставі? Хіба вона не могла згоріти в хатині разом з Хуржиком? Могла! І ніхто не подумав: а де подівся Василь? Уже минуло більше трьох місяців, а його немає. І ніяких слідів не знайшлося! І ніхто не подумав: а чому його немає?

Він знову замовк, мов ждав, що хтось відповість на це запитання. Але всі пильно дивилися на козака і, в свою чергу, ждали, що він скаже. А коли терпець увірвався, Пухляков гаркнув:

– Так чому ж? Ти щось знаєш? Кажи!

– Та тому, що Василь, будучи у страшному відчаї від того, що втратив усяку надію на шлюб з дівчиною, яку безтямно кохав, втратив розум і підпалив хатину, щоб у ній згоріли і батько, і Катря. Ви ж знаєте: людина, що втратила надію, готова на все: на вбивство, на самогубство, на підпал. На все! А сам з горя великого кинувся сторч головою в колодязь…

– Як! – загув натовп. – Василь утопився?

– Звідки ти це взяв? – скрикнув вражено Пухляков.

– Ми щойно, напуваючи коней, витягли його труп з колодязя, – закінчив свою розповідь Івась. – Можете піти на колишнє Хуржикове подвір’я і подивитись… Він там лежить…

Натовп німував недовго. Вражений, аж приголомшений почутим, він скоро оговтався від потрясіння і загув, загомонів.