Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
На тому він розпрощався.
Івась почував себе після розмови з суддею препогано – от ніби ногою вступив у багно. Уперше в житті йому довелося зіткнутися з ситуацією, що була для нього темна й чужа. Справді, що він знав про закони, про судочинство, про купчі, вірчі та дарчі грамоти? Про спадкоємність? Нічого. Все це була мудрість за сімома замками. А час біжить, не жде. Весною треба повертатися до війська, а що Катря тоді зробить сама? А він знав, як довго по судах тягнеться тяжба, як люди, що з діда-прадіда володіли землею, роками судилися, поки не втрачали і землю, і всі статки. Ніби не так було з Катриним батьком, що задумав було судитися з самим полковником? І землі позбувся, і в могилу ліг, залишивши сім’ю ні з чим… Те ж саме бачив він і в армії: офіцери наживалися на нижніх чинах, генерали брали хабарі від офіцерів, а всі гуртом намагалися видерти хоч вовни жмут з поганої вівці – запорозького козака.
«Бог з ним, з цим двором, – подумав Івась. – Умовлю Катрю віддати його Пухлякову. Аби лиш зробив бумаги на польові ґрунти!»
2Пухляков зачинив за собою двері і зразу ж кинувся до гарячої грубки – притулив закоцюблі руки.
– Грицьку! – гукнув. – Грицьку! Ти де?
З глибокого шкіряного фотеля, що стояв за столом, підвелася сонна Грицькова фізіономія.
– Я тута, пане!
Пухляков оглянувся і почервонів, гнівно тупнув ногою.
– Скільки разів тобі казано: не смій сідати в моє крісло! Вошви напустив! Рухтити можеш і на ослоні!
– На ослоні твердо!
– Поговори мені! Де Луша? Привів?
– Та привів, – Грицько нехотя виліз із фотеля, почухався.
– Де ж вона?
– Та де ж? Там, де ви сказали, – в холодній!
– Приведи сюди!
Грицько пригладив розкуйовдженого чуба – мовчки поколивав до коридору, а незабаром привів Лушу. Став біля дверей. Луша відразу ж сіла на стілець біля столу.
– Можеш іти, Грицьку! Та нарубай дров! – сказав суддя, все ще гріючи руки.
– Та дров нарубано – ого-го! Аби ви жили стільки!
– Ну, то принеси води!
– Води в діжці повно, пане!
– Хай тобі біс! З тобою не зговориш! Свіжої води – тобі сказано!
– То так би зразу й сказали, – буркнув Грицько і прочинив двері, все ще не виходячи в коридор.
– Та не стовбич під дверима! Не підслуховуй! – гримнув Пухляков.
– Не вашого батька дитина! Я такої звички не маю! – огризнувся Грицько.
Пухляков кинувся було за ним, щоб дати потиличника, але перед самим його носом з грюкотом двері зачинилися.
– Тьху! – плюнув спересердя Пухляков і повернувся до Луші. – Ти вже тут?
– Та вже ж! Ви ж наказали зачинити мене в холодну! За віщо?
Пухляков сів у фотель, погладив гарячою долонею лисину. Все ще був злий.
– За брехню!
– Яку брехню? Коли я брехала? Кому? – Луша почервоніла, випнула наперед, через стіл, свої пишні груди і гнівно блиснула білками.
Пухляков аж сторопів від такої відсічі, а ще більше від несподіваної жіночої краси й сили, яких він раніш не помічав у завжди одягнутої в свитку наймички. Тепер вона була в сорочці та запасці, що чітко окреслювали її ставну постать. Гм! Дурний був Хуржик, що знехтував такою дівчиною. Сама набивалася! А він, йолоп, закохався, бач, в іншу! Гм! От і докохався! І собі віку вкоротив, і синові!
Ці думки нагадали йому, для чого звелів привести сюди Лушу. Служба – передусім! І він прибрав поважного вигляду.
– Лушо! – мовив грізно. – Я підозріваю, що ти знаєш значно більше, ніж сказала мені на попередньому слідстві!
– Про що ви? – Луша відкинулась на спинку стільця і почала бліднути.
– Про пожежу і твою причетність до неї!
Дівчина знову спалахнула.
– Яку причетність? Що ви мені шиєте? – Вона
