Бавдоліно - Умберто Еко
— Дайте мені найміцнішого, — сказав Поет, — адже ти, — звернувся він до євнуха, — на жаль, не можеш лишитися тут, бо заб'єш на сполох або ж гукнеш своїм птахам вертатися назад. До мого пояса приторочимо ще один ремінь, а до нього підвісимо тебе. Отже, птах мій має витримати вагу двох осіб.
Бавдоліно переклав, і євнух сказав, що радий буде супроводжувати своїх напасників на край світу, але тоді спитав, що буде з ним потім. Його заспокоїли: коли вони будуть уже в Царгороді, він зможе піти собі своєю дорогою.
— І поквапмося, — наказав Поет, — бо сморід у цій клітці нестерпний.
Та знадобилося ще біля години, щоб підготувати все, як належить. Кожен добряче прив'язав себе до свого птаха, а Поет прикріпив до свого пояса ремінь, призначений для євнуха. Єдиним, хто ще не був прив'язаний, був Ґаваґай, який підглядав з-за рогу коридору, чи не надходить хтось, хто б міг сплутати їхні плани.
І дехто таки надійшов. Сторожі здивувалися, що бранці, яких послали годувати птахів, ще не вернулися, хоч минуло стільки часу. З глибини коридору надходив гурт песиголовців, які стурбовано гавкали.
— Приходить собачі голови! — гукнув Ґаваґай. — Ви вирушають відразу!
— Дулю з маком ми вирушають відразу, — крикнув Бавдоліно. — Мерщій сюди, ми ще встигнемо прив'язати тебе до збруї!
Вони б не встигли, і Ґаваґай це розумів. Якби втік і він, песиголовці прибігли б до клітки, заки ще євнух встиг би відкрити заслінку і випустити птахів. Він гукнув, щоб вони відкривали клітку і вирушали. У мішки з м'ясом він запхав також свою фістулу. Він узяв її разом з останніми трьома дротиками. «Одноніг помруть, але дотримають вірності пресвятим Волхвам», — сказав він. Простягнувшись на землі, він підняв ногу над головою, підніс фістулу до вуст, дмухнув, і перший з песиголовців упав мертвим. Поки вони вилітали, Ґаваґай встиг вколошкати ще двох, а тоді зостався без стріл. Щоб затримати напасників, він тримав фістулу біля рота, ніби знову збирається дмухнути, але надовго обманути їх не вдалося. Вони накинулися на нього і проштрикнули його своїми мечами.
Тим часом Поет притиснув трохи свій кинджал до горла євнуха, і з нього потекли перші краплі крові, тоді той зрозумів, чого від нього вимагають, і, хоч руки його були зв'язані ременем, відчинив заслінку. Побачивши, що Ґаваґаю гаплик, Поет гукнув: «Кінець, гайда, полетіли!» Євнух дав птахам наказ, вони вирвалися з клітки і полетіли. Саме в ту мить песиголовці ввірвалися в клітку, але їх затримала решта птахів, що лишилася, — розлютовані цим гармидером, вони взялися клювати їх дзьобом.
Усі шестеро опинились у відкритому небі.
— Він правильно дав наказ летіти до Царгорода? — крикнув щодуху Поет Бавдолінові, і Бавдоліно кивнув, що так. — Тоді він нам більше не потрібен, — сказав Поет. Одним-єдиним помахом кинджала він обрізав ремінь, до якого був прив'язаний євнух, і той полетів у порожнечу. — Так легше буде летіти, — мовив Поет. — Ґаваґая помщено.
— Ми летіли, мосьпане Никито, високо над спустошеними рівнинами, на яких, мов рани, видніли тільки русла річок, висохлих хтозна-коли, над засіяними нивами, озерами, лісами, тримаючись за ноги птахів, бо боялися, що збруя нас не витримає. Не знаю, скільки часу ми летіли, і долоні наші були всі в ранах. Ми бачили, як під нами пробігають піщані простори, родючі землі, луки й круті схили гір. Летіли ми під сонцем, але нас затіняли довгі крила, які били об повітря над нашими головами. Летіли ми без кінця, також ночами, і на такій висоті, на яку не піднімались навіть янголи. У певну мить ми побачили на пустельній рівнині під намг десять шерег — так нам здалося — людей (а може, були то мурашки?), які майже рівнобіжно одна до одної прямували невідомо куди. Раббі Соломон став кричати, що то десять загублених племен і він хоче наздогнати їх. Він спробував примусити свого птаха спуститися, смикаючи його за лапи, щоб керувати його польотом, як керують судном, смикаючи за канати вітрил чи повертаючи стерно, але птах розлютився, висмикнув лапи йому з рук і спробував кігтями схопити його за голову. Соломоне, не дурій, кричав йому Бойді, то не твої однородці, то якісь кочівники, які йдуть невідомо куди! Марна справа. У полоні містичного шалу Соломон так вертівся, що виборсався зі своєї збруї і випав, тобто ні — він радше вилетів, розпростерши руки, у небеса, мов янгол Всевишнього, хай буде Пресвятий прісно благословенний, але був то янгол, якого вабила обітована земля. Ми бачили, як постать його зменшується, аж поки вона не злилася з мурашиними постатями внизу.
Через якийсь час птахи рух, вірні отриманому наказові, долетіли до Царгорода, і друзі побачили його куполи, які виблискували на сонці. Птахи спустилися там, де мали спуститися, і друзі наші вивільнилися з пут. Назустріч їм ішов якийсь чоловік, мабуть, приспішник Алоадина, здивований тим, що прибуло стільки посланців на раз. Поет усміхнувся йому, взяв меч і вдарив плазом йому по голові.
— Благословляю тебе во ім'я Алоадина, — серафічно мовив він, поки той лантухом валився на землю. — Киш, киш! — гукнув він відтак птахам. Ті, схоже, зрозуміли тон його голосу, злетіли і зникли за обрієм.
— Ми вдома, — радісно мовив Бойді, хоч дім його був за тисячу миль звідси.
— Сподіваюсь, десь тут є ще наші друзі, ґенуезці, — сказав Бавдоліно. — Пошукаймо їх.
— Побачите, що тут нам стануть у пригоді наші голови Хрестителя, — сказав Поет, який немов аж помолодшав. — Ми вернулися поміж християн. Ми втратили Пндапецім, але, може, завоюємо Царгород.
— Він не знав, — прокоментував Никита, смутно всміхаючись, — що інші християни вже його якраз завойовували.
37. Бавдоліно помножує скарби Візантії
— Тільки-но ми перебралися через Золотий Ріг і ввійшли в місто, як відразу зрозуміли, що ситуація тут така чудернацька, що чудернацькішої ми не бачили зроду. Місто не було обложене, бо хоч ворожі кораблі стояли на рейді, але вороги були розквартировані в Пері, і багато з них ходили по місті. Місто не було здобуте, бо поряд з хрестоносними напасниками ходили також вояки імператора. Одне слово, хрестоносці були в Царгороді, але Царгород їм не належав. А коли ми добралися до моїх друзів-ґенуезців, тих самих, які прихистили
