Бавдоліно - Умберто Еко
Коли панує анархія, казав Поет, кожен може зробитися королем. Поки що треба було знайти гроші. П'ятеро наших друзів були обдерті, брудні й без шеляга за душею. Ґенуезці прийняли їх сердечно, але натякнули, що гість — немов риба, яка через три дні засмерджується. Поет ретельно вмився, підстриг собі волосся й бороду, позичив у наших господарів пристойну одежу і одного чудового ранку пішов у місто, щоб дізнатись новини.
Увечері він повернувся і сказав:
— Віднині Мурзуфл — ваеилевс, зі всіма іншими він покінчив. Схоже, що він хоче виступити проти латинян, щоб приподобатися підданцям, а латиняни вважають його узурпатором, бо домовленості в них були з бідолашним Алексієм IV, мир його душі — такий молодий, але, видно, така вже доля йому судилася. Латиняни чекають, аж Мурзуфл зробить хибний крок; поки що вони далі п'ють по шинках, але вже знають, що раніше чи пізніше копнуть його і візьмуться грабувати місто. Вони вже знають, яке золото в якій церкві, і знають також, що в місті повно схованих реліквій, але їм відомо також, що з реліквіями не жартують і їхні зверхники заберуть їх собі й відвезуть у свої міста. А що ці graeculi не ліпші від них, то прочани помалу підбираються то до одного, то до другого, щоб тепер за кілька шелягів здобути собі найважливіші мощі. А мораль з цього така: хто хоче збагатитися в цьому місті, продає реліквії, а хто хоче збагатитися, вертаючись додому, купує їх.
— Отже, настав час витягти наші голови Хрестителя! — мовив Бойді з надією.
— Ти, Бойді, говориш лише тому, що маєш рот, — відказав Поет. — По-перше, в одному місті продаси хіба що одну голову, бо потім розійдуться чутки. По-друге, я чув, що тут, у Царгороді, уже є одна голова Хрестителя, а може, навіть і дві. Уяви собі, що обидві вже продали, а тут ми з'являємось з третьою — нам відразу переріжуть горлянку. Отже, з головами Хрестителя нічого не зробиш. Але пошуки реліквій займають час. Річ не в тім, щоб знайти їх, їх треба виготовити — такі самі, як ті, що десь є, але ніхто їх ще не знайшов. Ходячи по місті, я чув, як говорять про багряницю Христа, про різки і стовп бичування, про губку, просяклу жовчю й оцтом, яку піднесли вмирущому Нашому Господу, тільки що тепер вона висохла, про терновий вінець, про скриньку, в якій зберігається шматок хліба з Тайної вечері, про волосини з бороди Розп'ятого, про хітон непошитий Ісусів, на який вояки кинули жереб, про ризи Богородиці…
— Треба подумати, які з них найлегше підробити, — замислено мовив Бавдоліно.
— Атож, — сказав Поет. — Різок всюди можна знайти повно, а от про стовп навіть думати не варто, його з-під прилавка не продаси.
— Але навіщо ризикувати, виготовляючи копії, а потім хтось знайде правдиву реліквію, і ті, кому ми її продали, захочуть гроші назад? — розсудливо мовив Борон. — Подумайте тільки, скільки різних реліквій існує десь на світі. Згадайте, приміром, дванадцять кошів з помноження хлібів і рибин — кошиків усюди повно, досить трохи обваляти їх у пилюці, щоб вони виглядали старими. Згадайте сокиру, якою Ной будував ковчег, — не одну таку сокиру наші друзі-ґенуезці викинули, бо вона затупилася.
— Не така вже й погана ідея, — сказав Бойді, — ходиш по цвинтарях і знаходиш щелепу святого Павла, і не голову, а ліву руку святого Йоана Хрестителя, і так далі: останки святої Агати, святого Лазаря, пророків Даниїла, Самуїла та Ісаї, череп святої Єлени, частину голови святого Филипа апостола.
— Якщо вже так, — сказав Певере, якого захопила ця чудова перспектива, — досить понишпорити тут, унизу, і притьмом знайдете уламок вифлеємських ясел, зовсім невеличкий, уже й не згадаю, звідки він там узявся.
— Ми наробимо небачених реліквій, — сказав Поет, — але виготовимо й відомі, бо про них усі говорять, а ціна з дня на день росте.
Будинок ґенуезців на тиждень перетворився на метушливу майстерню. Бойді знайшов цвях зі Святого Хреста, перечепившись об нього поміж тирсою; Боямондо після ночі жорстоких страждань прив'язав собі мотузку до зіпсованого зуба і вирвав собі його в одну мить — ось вам і зуб святої Анни; Ґрілло насушив на сонці хліба і крихти з нього порозкладав у невеличкі скриньки зі старого дерева, які перед тим змайстрував Тарабурло.
Певере переконав їх відмовитися від кошів з-під хліба і риби, мовляв, після такого чуда натовп напевно розділив їх між собою, і навіть Константан не зміг би зібрати їх докупи. А якщо продавати один, то це буде якась марниця, та й у кожному разі кошик важко тайкома передавати з рук в руки, адже Ісус нагодував чимало люду, тому це не міг бути кошичок, який можна сховати під плащем. Гаразд, облишмо кошики, сказав Поет, але Ноєву сокиру маєш мені знайти. Аякже, відповів Певере, осьде вона — лезо її вже більше схоже на пилу, а руків'я геть почорніло.
Тоді наші друзі перевдягайся вірменськими купцями (ґенуезці вирішили профінансувати цю справу) і почали понуро сновигати по шинках та наметах прочан, роняючи словечко то тут, то там, натякаючи на труднощі, накручуючи ціну, вони, мовляв, ризикують життям, і таке подібне.
Якось увечері Бойді вернувся і сказав, що знайшов одного лицаря з Монферрато, який придбав би Ноєву сокиру, але хотів мати певність, що вона справжня.
— Ага, — сказав Бавдоліно, — ходімо до Ноя і візьмімо в нього присягу з печаттю.
— А Ной хоч умів писати? — спитав Борон.
— Ной умів хіба що хляти вино, — відказав Бойді, — він уже, мабуть, лика не в'язав, коли вантажив тварин на ковчег: з комарами він явно перебрав міру, зате забув єдинорогів, і тому їх більше не знайдеш.
— Знайдеш, усе ще знайдеш… — пробурмотів Бавдоліно, який раптом упав у зажуру.
Певере сказав, що у мандрах він навчився трохи юдейських письмен і може вирізати ножем на руків'ї сокири кілька їхніх ковіньок:
— Ной же був юдей, хіба ні?
Юдей, юдей, аякже, притакували друзі: добре, що бідолашного Соломона вже нема, бо то була б для нього чиста мука. Але таким робом Бойді зумів продати сокиру.
Бували дні, коли важко було знайти покупців, бо
