Бавдоліно - Умберто Еко
Якось він приніс Бавдолінові зеленого меду, але тільки трішки, інакше, казав він, Бавдоліно опуститься до тваринячого стану цих асасинів. Бавдоліно покуштував його і пережив ніч кохання з Гіпатією. Але наприкінці цього сну вигляд дівчини змінився: вона мала стрункі, білі й ніжні ноги, як людські жінки, і голову кози.
Ґавагай сказав їм, що їхню зброю та сакви кинули в якусь комірку і він зуміє їх знайти, якщо вони захочуть тікати.
— Ти що, Ґаваґаю, справді думаєш, що звідси можна колись втекти? — спитав Бавдоліно.
— Я гадає, що так. Я гадає, що єсть немало добрих способів утекти. Я тільки мусить знайти найкращий. Але ти стали товстий, мов євнух, а коли ти суть товстий, тікати погано. Ти мусять рухати тілом, як я, ти можуть виставити ногу над головою, і тоді ти стануть-дуже спритним.
Виставляти ногу над головою йому не хотілося, але Бавдоліно зрозумів, що надія на втечу, нехай навіть марна, допоможе йому витримати полон і не збожеволіти, а отже він став готуватися до неї, рухаючи руками, десятки разів присідаючи, аж поки не падав знесилений на кругле своє черево. Він порадив друзям робити те ж саме, і вони з Поетом вступали у вдавану боротьбу; іноді вони проводили цілі пополудні, намагаючись повалити один одного на землю. З ланцюгом на ногах було це нелегко, та й вони вже втратили колишню спритність. І не тільки через полон. То вже був також вік. Але вправи ці були для них корисними.
Єдиним, хто цілковито забув про своє тіло, був Раббі Соломон. їв він дуже мало і був заслабкий для багатьох робіт, тому друзі працювали за нього. Він не мав жодного сувою, щоб його читати, ані знаряддя, яким писати. Цілі години він проводив, повторюючи ім'я Господа, і щоразу воно лунало по-іншому. Він позбувся тих зубів, які ще в нього залишалися, і тепер мав тільки ясна, як справа, так і зліва. їв він плямкаючи, а говорив зі свистом. Він переконав себе, що десять загублених племен не могли зостатися в царстві, яке наполовину було населене несторіанами, хоч їх ще можна було терпіти, бо й для юдеїв Марія, хоч і хороша жінка, не могла породити ніякого бога, але другу половину його становили ідоловірці, які за забаганкою збільшували або зменшували кількість своїх божеств. Ні, казав він невтішно, може, десять племен і пройшли через те царство, але потім вони знов пустилися в мандри; ми, юдеї, вічно шукаємо обітованої землі, і вона завжди деінде, тому хтозна, де вони тепер — може, за кілька кроків від цього місця, де я завершую свої дні, але я вже облишив будь-яку надію віднайти їх. Тож терпімо випробування, що їх нам посилає Пресвятий, хай благословенний буде прісно. Йову випало на долю куди гірше.
— Він з'їхав з глузду, це було видно відразу. І мені здавалося, що з'їхали з глузду й Кіот з Вороном, які безперервно фантазували про те, як вони знайдуть Ґрадаль, а тепер навіть вигадали, що він сам дасть їм себе знайти; а що більше вони про нього говорили, то чудотворнішими ставали його властивості, і вони ще більше мріяли заволодіти ним. Поет знай повторяв: дайте-но мені тільки запопасти Зосиму, і я стану володарем світу. Забудьте про Зосиму, казав я: він не дійшов навіть до Пндапеціма — може, заблукав десь по дорозі, і його кістяк уже розсипається на порох в якомусь запорошеному місці, а Ґрадаль, певно, забрали собі невірні кочівники, які, може, мочаться в нього. Мовчи, мовчи, казав мені Борон, бліднучи.
— І як вам вдалося звільнитися з того пекла? — спитав Никита.
— Якось до нас прийшов Ґаваґай і сказав, що знайшов шлях для втечі. Бідолашний Ґаваґай, він теж із часом постарівся, я так ніколи й не дізнався, скільки живуть одноноги, але він уже не бігав наввипередки з собою, мов блискавка. Він бігав радше як грім, з певним запізненням, і прибігав засапаний.
Ось у чому полягав його план: озброївшись, ми мали зненацька напасти на євнуха, який стеріг птахів рух, примусити його запрягти їх, як звикле, але так, щоб ремені, які підтримували вантаж, були прив'язані до поясів утікачів. Тоді він мав дати птахам наказ летіти до Царгорода. Ґаваґай розмовляв з євнухом і довідався, що той часто посилає птахів рух у те місто, до одного їхнього чоловіка, який мешкає на пагорбі поблизу Пери. І Бавдоліно, і Ґаваґай розуміли сарацинську мову, тому могли простежити, щоб євнух дав відповідний наказ. Прибувши до мети, птахи мали спуститися самі.
— Як це я не подумали про це раніше? — дивувався Ґаваґай, кумедно луплячи себе п'ястуками по голові.
— Гаразд, — сказав Бавдоліно, — але як ми полетимо з ланцюгами на ногах?
— Я знайде терпуг, — пообіцяв Ґаваґай.
Уночі Ґаваґай знайшов їхню зброю та сакви і приніс їх у кімнату, де вони спали. Мечі й кинджали заіржавіли, але по ночах вони чистили і шліфували їх, тручи об камені стін. Дістали вони й терпуг. Він був досить-таки кепський, і вони змарнували цілі тижні, щоб надпиляти кільце, яке охоплювало їм щиколотки. Врешті їм це вдалося, і під розколоте кільце вони протягли мотузку, прив'язану до ланцюга, тому здавалося, ніби вони ходять усе ще сковані. Коли придивитись ближче, обман можна було помітити, але вони сиділи там уже стільки років, що ніхто не звертав на них уваги, а песиголовці вважали їх уже домашніми тваринами.
Одного вечора вони дізналися, що наступного дня їх пошлють принести з кухні кілька мішків зіпсованого м'яса, яке мали згодувати птахам. Ґаваґай попередив їх, що саме на цю нагоду вони чекали.
Вранці вони пішли за мішками, вдаючи, ніби роблять це неохоче, а по дорозі до кліток зайшли до себе в кімнату і поховали між м'ясом зброю. Коли вони підійшли до кліток, там був уже Гаваґай, який розважав сторожа-євнуха, кумедно стрибаючи. Усе інше пішло гладко: вони розв'язали мішки, вийняли шість кинджалів і приклали їх усі разом до горлянки сторожа (Соломон дивився на них, немов його зовсім не обходило те, що діється), а Бавдоліно
