Бавдоліно - Умберто Еко

Після півгодини лютої їзди навскач він зупинився, помітивши метку постать, яка мчала йому назустріч. Був то Ґаваґай.

— Ти не турбуються, — сказав він. — Я бачило її. Вона тепер у безпеці.

Але дуже швидко чудова ця новина стала новим джерелом розпачу, бо ось що розповів Ґаваґай: гіпатій завчасно попередили про наїзд гунів сатири, які зійшли зі своїх пагорбів, зібрали їх і, коли прибіг Ґаваґай, уже вели їх із собою туди, по той бік гір, де вони добре знали місцевість і куди гунам ніколи не вдалося б проникнути. Гіпатія чекала на вістку від Бавдоліна до останнього і не хотіла вирушати, поки не дізнається щось про його долю, хоч як подруги тягли її за руки. Діставши вістку від Ґаваґая, вона заспокоїлась, усміхаючись крізь сльози, сказала йому, щоб той попрощався за неї з Бавдоліном, доручила йому сказати, щоб він тікав, бо життя його в небезпеці, а тоді, тремтячи і схлипуючи, передала останнє своє слово: вона кохає його, і вони ніколи більше не побачаться.

Бавдоліно спитав його, чи той збожеволів: він не може дозволити Гіпатії йти за гори, він хоче взяти її із собою. Та Ґаваґай сказав йому, що вже пізно, бо заки вони дійдуть туди, де, зрештою, вже переможно носяться гуни, гіпатії будуть уже хтозна-де. Відтак, подолавши свій пієтет до одного з Волхвів і поклавши йому руку на плече, він повторив останнє послання Гіпатії: вона б охоче на нього чекала, але першим її обов'язком є захистити їхнє дитя:

— Вона сказали: я завжди будуть мати зі мною дитя, яке нагадуватиме мені Бавдоліна. — Тоді, дивлячись на нього знизу догори: — Ти зробили дитя з цією жінкою?

— Не твоє діло, — невдячно сказав йому Бавдоліно. Ґаваґай замовк.

Бавдоліно все ще вагався, коли товариші наздогнали його. Він зрозумів, що їм він не може пояснити нічого — нічого такого, що вони могли б зрозуміти. Тоді спробував переконати самого себе. Усе було цілком розсудливо: ліс був уже у владі напасників, гшатії щасливо дісталися до схилів, де їх чекало спасіння, Гіпатія слушно віддала в жертву своє кохання до Бавдоліна заради любові до тієї ще не народженої крихітки, яку він їй подарував. Усе було так до болю розсудливо, що іншого можливого вибору не було.

— А мене ж попереджали, мосьпане Никито, що Деміург зробив усе тільки наполовину.

36. Бавдоліно і птахи Рух[134]

— Бідолашний, нещасний Бавдоліно, — сказав Никита, який так зворушився, що забув покуштувати свинячу голову, зварену в посоленій воді з цибулею та часником, яку Теофілакт зберігав цілу зиму в бочівці з морською водою. — Щоразу, як тобі випадало захопитися чимось правдивим, доля карала тебе.

— З того вечора ми скакали три дні й три ночі, не зупиняючись, без їжі й питва. Потім я дізнався, що друзі мої вдавалися до дивовижних хитрощів, щоб уникнути гунів, яких на багато миль можна було зустріти скрізь. Я їхав, куди мене вели. їхав за ними, а думав про Ґіпатію. Усе правильно, казав я собі, так усе і має бути. Хіба я справді міг взяти її з собою? Чи звикла б вона до незнайомого світу, покинувши невинність того лісу, знайоме тепло своїх обрядів і товариство посестер? Чи зреклась би вона своєї обраності, покликання відкупити божество? Я зробив би її невільницею, нещасливицею. Крім того, я ніколи не питав її, скільки їй років, може, вона двічі могла бути моєю донькою. Покидаючи Пндапецім, я мав, гадаю, п'ятдесят п'ять років, їй я здавався молодим і повним снаги, бо я був першим чоловіком, якого вона бачила, а насправді вік мій хилився вже до старості. Я б забрав у неї все, даючи натомість дуже мало. Я намагався переконати себе в тому, що все сталося так, як мало статися. А все мало статися так, щоб зробити мене нещасливим назавжди. Якби я з цим змирився, то, може, віднайшов би спокій.

— Тобі не хотілося вернутися назад?

— Хотілося щомиті, коли минули ті перші три дні безпам'ятства. Але ми заблукали. Ми поїхали не тим шляхом, яким приїхали сюди, ми безліч разів звертали, тричі перевалювали через ту саму гору, а може, то були три різні гори, але ми вже були неспроможні їх розрізнити. Орієнтуватися тільки на сонце було неможливо, а з нами не було ні Ардзруні, ні нашої мапи. Може, ми обійшли навколо ту велетенську гору, яка займає половину ковчега, і опинилися на другому боці землі. Відтак ми зосталися без коней. Бідолашні тварини були з нами з самого початку подорожі й постарілися разом з нами. Ми цього якось не помічали, бо в Пндапецімі не було інших коней, з якими їх можна було порівняти. Ті останні три дні поспішної втечі виснажили їх до краю. Поступово вони здихали, і для нас це було мало не Божою благодаттю, бо вони вельми розсудливо один за одним покидали цей світ у місцях, де не було ніякої їжі, і ми їли їхнє м'ясо, хоч його не так багато залишалося на їхніх кістках. Далі ми пішли пішки, калічачи ступні, і єдиним, хто не нарікав, був Ґаваґай, який коней ніколи не потребував, а на підошві його ноги був мозоль у два пальці завтовшки. Ми справді їли сарану, і то без жодного меду, на відміну від святих отців. Потім ми втратили Коландрина.

— Наймолодшого серед вас…

— Найнедосвідченішого. Він шукав поживи серед скель, запхав руку в якусь підступну діру, і його вкусила змія. Він ледве встиг попрощатися зі мною і прошепотів, щоб я був вірний пам'яті улюбленої його сестри, а моєї дорогої дружини, щоб вона жила принаймні в моїх спогадах. А я забув Коландрину, тому знову почув себе перелюбцем і зрадником їх обох — і Коландрини, і Коландрина.

— А тоді?

— А тоді все запалося у морок. Мосьпане Никито, за моїми розрахунками, я виїхав з Пндапеціма влітку року Божого 1197. У Царгород я приїхав у січні минулого року. Отже, поміж тим минуло шість з половиною років порожнечі, порожнечі в моїй душі, а може, і в цілому світі.

— Шість років ви блукали по пустелях?

— Рік, а може, два — хто б там рахував час? Після смерті Коландрина, десь через кілька місяців, ми опинилися у підніжжі кількох гір, не знаючи, як через них перебратися. Ми вирушили вдванадцятьох, а залишились ушістьох: шестеро людей і один одноніг. Одяг наш подерся, ми були виснажені й спалені сонцем, у нас залишалися тільки зброя і наші