Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
«Скільки ж нам іще мук?! Народ стомився, звідчаївся: он ідуть опришки улоговиною з бартками й крісами, веде їх сліпий козак, а змучені люди благословляють, хоч відають, що не вернуться звитяжці з походу. Та все ж благословляють — чому ніхто не бачив мого подвигу і моїх мук?»
«А чому юдеї дали волю Варраві, що убив центуріона, а не Христові, що прозрів майбутнє? Бо вони не вміли бачити того, що бачив Ісус, а Варрава зробив видиме діло, що дає хвилеву зловтіху. Але не волю. Дорога до волі пролягає крізь терпеливість і хрестами обставлена; наука волі довга, важка й непоказна. Чому ж ти, входячи мовчки в ярмо, ховався від себе і від людей, а на дорозі до волі слави забажав?»
«Чи ж тільки я один мовчки одягав ярмо? Чому маю покутувати за всіх?»
«Хтось перший мусить спізнати солодкий смак вільної знемоги по тому, як витече з нього ординська сукровиця. Це будеш ти!»
«Чи ж дозрів я до того, щоб умерти на Ґолґоті? І чи виросла у нас уже Ґолґота?»
«Ґолґота давно уже чекає на тебе. Ти сам допомагав висипати її в Батурині. Іди, несучи хрест, туди, та по дорозі заглянь до кожної домівки й промов до людей слово правди з гетьманського Закону, яким давно оповив собі душу й серце. Вийми пергамент — настала пора! А здолавши хресну дорогу, постав на батуринському згарищі хреста, признайся народу во грісі своїм і дай себе розіп’яти. І аж тоді на місці своєї ганьби воздвигнеться справжній чистий Храм, якого ти досі марно шукав, бо не хтось, а ти сам своїм гріхом мовчанки споганив наші святині. Нині ти волаєш повсюдно: «Не мій це храм!», а хто винен у тому, що в храмах проклинають Волю? Ти — який не боровся за неї. Ти — який, ніби та худобина на бойні, німо дивився на смерть братів своїх!.. Іди, ось перед тобою намет Бога із многими людьми — Україна. Це Храм твій, в якому водрузиш освячений твоєю покаянною кров’ю хрест».
«Я йду».
«Постій. Он бачиш на далекому обрії — фортеці, мури та вежі. То столиця великої блудниці нинішнього світу — Третього Риму. То метрополія нашої страшної імперії. Жодному народові, й московському теж, не потрібне її існування. Держать її тільки владці заради влади. А тому в один день впаде на неї кара, й ніхто не рятуватиме її. І зітхнуть полегшено народи, уздрівши румовища імперії, побачать нові землі й моря, і зацвіте усміх на обличчях людських, а земля зашумить налитим колосом».
Цілу добу, що не мала часового виміру, майстрував Єпіфаній хреста. Його долоні сочилися кров’ю, а серце обливалося єлеєм; при цій роботі він сприймав гармонію звуків Природи, божественний хорал космічної музики і думав, чому не чув цього раніше. І втямив: злагоду в Природі не руйнувало більше виття вовкулаки, здох звір у його душі — Бог прийняв спокуту.
Поставив сторчма хрест, який вершком досягав неба, а тоді з навислих над краєм хмар впали перехресні блискавки, вдарили громи, затряслася земля, і побачив чернець, як повалилися муровані стіни, що звідусіль обступали Україну; з усіх боків ринула, немов весняна повінь, блакить на землю, випнулося чистою банею небо й відбилося в озерах і ріках. З гуркотом валилася тюрма й зникла у земних проваллях, а на берег Дніпра впала в’язка чорних тюремних ключів, які стануть ключами до Храму.
Єпіфаній вирушив з гір, щоб підняти їх. Він ішов дні і ночі з хрестом на плечі і глаголив Єрусалимові, що кінчаються його страждання. Долав четверту із явлених йому в Печерській лаврі доріг до Храму — з образом Дніпра у серці.
А коли стомився і перший раз упав під хрестом, то засумнівався в доцільності своєї жертви.
«А чи воскресну я?»
«Хіба ж Ісус втішав себе воскресінням? — почув знову голос білої душі своєї — Лебедиці. — Він тільки поєднував своє безсмертя після жертви з воскресінням народу».
«Але ж не бачить, не бачить народ моєї хресної дороги, не прозріває, і я марно гину у пітьмі незримий… Де ж ті козаки, що з того самого страху, який здолав мене, не пішли за Мазепою, де старшини, які заради тихого рабства зрадили гетьмана, де запорожці, що спродали зброю, посполиті, що подали завойовникові хліб, холопи, що пропили церковну чашу? Де вони, чому не виходять на покаянний хресний хід?»
Єпіфаній ішов і падав у знемозі, а коли всоте придушив його хрест, він припав обличчям до землі й почув раптом, як у глибині гуде вона церковними дзвонами — ґвалтовними й урочистими, похоронними й великодніми — вся земля будилася покликом до походу.
Чернець підвівся й заволав:
— Виходьте, люди, на хресний хід, бо застане вас Страшний суд сплячими, і сонце Волі не розклепить ваших повік!
Тоді дзвін вихопився з підземних тіснин на білий світ урочистим благовістом, і люди почали виходити зі сховків на його поклик, ставало їх щораз більше й більше; перелякані заспокоювалися, зневірені вірою багатіли, темні прозрівали; народу повнилося, тисячилося і мільйонилося; хресний хід ішов угору по Дніпру, Єпіфаній підняв чорні ключі тюрми, що стануть ключами до Храму, і, йдучи, проголошував слова гетьманського Закону, а люд повторював їх за ним, немов спудеї–богослови правду віри; над мільйонами голів пливла з далекого краю вкрита китайкою домовина Мазепи, що знайде місце в батуринській дзвіниці поруч із невинно убієнними дітьми, і стане та дзвіниця Храмом і серцем України.
— Лебедице–Мотре, Лебедице–Мотре! — прошепотів Єпіфаній, ставлячи хреста на батуринському погарищі. — Явись мені, прилинь до мене, біла душе моя, я прощений, я віднайшов Храм!
* * *
Єпіфаній розплющив очі: над Сеймом світало. Спливали по течії останні криваві пасмуги, чорна курява тихо спадала на луки, витемнюючи зелень, тліли останні головні на батуринських румовищах.
Біля Єпіфанія, на камені, сиділа в чорній хустині Мотря Кочубеївна. Вона дивилася сумними очима на ченця, гладила його долонями по обличчі, заспокоювала й благала:
— Я наздогнала тебе… Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні мені вони на далеку дорогу…
Єпіфаній упізнав Мотрю, а в ній Лебедицю, що приснилася, згадав усе, що сталося, й відказав:
— Тайну сповіді? Так, так… Гетьман передав для тебе листочки безсмертника, ось вони… І мовив: «Благословила вона мене на велике діло». Більше нічого не сказав… Хай не забуде Господь того благословення в грядущих поколіннях…
