Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
— Несила наша. Видно, Бог вибрав нас для зла…
— Увесь народ? Не може цього бути!
— Хто питає в народу? У нас є цар…
Втім, прочани, не дійшовши до Христовоздвиженської церкви, що біля Далеких печер, загомоніли, зашепталися, і дивний, як для святого місця, рокіт пролетів над юрбою: із притвору церкви вийшов високий, із сивою кучерявою борідкою священнослужитель у білому клобуку.
— Це ж архімандрит, — промовив Єпіфаній до кустратого прочанина. — Чого ж вони?..
— Юда, — відказав прочанин. — Окаянний Алілуй, слуга Антихриста. Це ж він спалив древлєхранилище… І стародавні розписи в печерах кислотою витравив — щоб і в помині не було слави предків.
Єпіфаній запримітив на шиї архімандрита не панагію, а царський орден Андрія Первозванного, рясу ж прикрашали генеральські аксельбанти.
— Царські нагороди понавішував! — прошепотів прочанин.
Алілуй з ненавистю поглядав на лахмітних прочан, що перегородили йому дорогу і впівголоса вимовляли:
— Юда, Юда, Юда…
— Розступись, царство хама… вашу мать! — гаркнув по–солдатськи архімандрит, пробираючись крізь натовп, а люди розступалися не так зі страху, як з ляку діткнутися до ряси христопродавця.
— І ви йдете до нього на молитву? — спитав із подивом Єпіфаній прочанина.
— Ми йдемо наблизитися до Бога… Я вчений–розкольник, я проклинаю антихриста–царя і молюся за свій народ — єдину і неподільну Русь.
«Боже, як глибоко запав ординський дух у народ!» — думав Єпіфаній, вибираючись із юрби.
Перед величчю Успенського собору схилив голову, та поки встиг осінити себе хрестом, побачив біля своїх ніг гранітну плиту і вжахнувся, прочитавши на ній ім’я Василя Кочубея.
— Господи, — прошепотів, — і це теж твій допуст, що на святому місці канонізують зрадників і донощиків?.. Ніні, не мій це храм!
І подався з Печерська до Хрещатого узвозу, щоб вийти на Поділ.
…Зміліла свята Почайна, непомітно спливає по білій ріні у Дніпро, обмиваючи Щекавицю. І думає, зупинившись над нею, Єпіфаній, що його час, який він так скупо визначив для себе і всього свого народу, розпочався не тоді, коли дерев’яні ідоли, зневажені, осміяні й кинуті у ріку, попливли попід кручі до нинішньої Видубеччини, де Даждьбогові внуки, сподіваючись іще на чудо, благали безсилих ідолів, щоб вони видибали з води… Час його розпочався перед тим, як люди, вперше зрозумівши своє безсилля, витесали з тисових окоренків божків на свою подобу, наділивши їх вищою рятівною силою, — час його розпочався ще тоді, коли тут розкололася земля, утворивши дві гори, названі потім Киселівською і Щекавицькою, і на рівнину, яку люди згодом назвали Подолом, потекла чиста сльоза землі.
Я вічний тут. Я існую в категорії Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, що могла б перемістити мене і мій вічний народ у категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.
Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую його образ, щоб піти з ним у далеку дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця не має, а дорога та — через кожне місто, село, хутір на Україні, через душі і серця кожної людини — і всім треба вкрапити у свідомість, відбити, вирізьбити в ній образ благословенного Дніпра, до якого збіглися обидві половини великого простору України, вчепилися за його береги, а діти української землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за руки взятися і триматися цупко — назавжди в будуччині.
Так було, так є і так буде.
Позаду Подільського узгір’я підвелася в небо Андріївська гора, на якій колись первозванний апостол провістив благодать на київських горах, ліворуч — ніби корабель на якорі, яким щоденно рушає в мандрівку до людей, стоїть Академія, а довкруж неї — церкви й монастирі, крамниці й ринки, і многолюддя, і торги, і сварки, і братання… Єпіфаній стоїть біля старого сонячного годинника, дивиться на колонаду Академії і просить долю, щоб вийшов з неї той, якого він, зневірений, нині на пораду кличе, — професор богословія Антоній Прости–бог, улюблений учитель і приятель, що вмів не тільки вірити, а й розуміти віру. Так потрібна Єпіфанієві цієї миті його наука!
Тільки про це подумав, як із брами Академії вийшов авдитор класу метафізики, порозглядався, уздрів Єпіфанія, підійшов і мовив, поклонившись:
— Вас запрошує на лекцію його первосвященство Антоній. Ідіть за мною.
У класі було порожньо, а може, тільки так здавалося Єпіфанієві, можливо, тут сиділи спудеї й слухали, але він бачив перед собою тільки вчителя, що виголошував проповідь про шлях Божої істини.
— Преблагий Господи, — звучав у аудиторії знайомий голос професора Простибога, — пошли нам благодать духа твого святого, щоб, у навчання вникаючи, ми виросли тобі на славу, а батьківщині на користь.
Єпіфаній, спудеєм ставши, уважно ловив його слова, щоб міг на кожен постулат вийти зі своїм власним судженням.
— Усі духовні устремління мають теологічний характер, — продовжував після молитви професор. — Тому перед тим як рушити в дорогу, — щоб чистим бути, — слід примиритися з ближнім, якого ти скривдив.
«Я просив у скривджених мною прощення на панахиді по Мазепі в Батурині, — відказав мовчки Єпіфаній. — Не знаю, чи прощено мені».
— Вибір життєвої дороги — це духовне устремління людини, що за своє страждання просить у Бога винагороди або заслуженої покари. Бог зважує на точній вазі твої гріхи й заслуги, і не жадай, щоб шалька винагороди переважила, не вимагай більше, ніж тобі належиться, бо правда, яку ти запосяг, може стати враз олжею.
«Візьму не ремствуючи те, що заробив, і піду з тим набутком своєю дорогою».
— Не бери більше на себе, ніж можеш узяти, бо всяка дорога довга, і голка заважить більше, ніж камінь. Ти можеш нести рівно стільки, скільки здужає двигати твій народ. Зрозумій істину: навіть велика людина не в силі перемінити звичок, звичаїв і плину народного життя. Проте через надмірний волевияв або хвилеву байдужість здатна вона спричинитися до перерви в розвитку свого народу і повернути його від цивілізації до кочового рівня.
«Я прагну збагнути духовні потреби мого
