Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

— Православні.

Рипнула хвіртка, старий чернець в островерхому клобуку кивнув:

— Проходьте… Служба Божа правиться у Воздвиженській церкві.

Церковця була маленька, немов капличка, вміщалося в ній усього кілька десятків прочан, що навколішки били поклони. Мініатюрний іконостас дихав старожитністю — пам’ятав він, напевно, засновника Скиту Манявського Йова Княгиницького; храм прикрашали розп’яття, на яких страждали мученики з обличчям опришків; до Гробу Господнього, гуцульським візерунком різьбленого, припадала на іконі Божа Мати в кожушку й шальовій хустці. А високо вгорі синіла баня, що не мала дна і єдналася з небом.

Сивий Козак опустив повіки на більма; склавши руки долонями докупи, звів їх угору й німо накликав помсту на ворогів — іншої молитви він не знав… Єпіфаній, леліючи в душі неспізнане досі блаженство й передчуваючи кінець своєї спокути, прошепотів:

— Мій це Храм…

Він схилив у поклоні голову й побачив перед собою кам’яну плиту з написом: «Гетьман Іван Виговський із села Руда, що біля Стрию». Плита була прозора, крізь неї проглядав сумний лик гетьмана, знайомий із козацької літографії. Єпіфаній викликав його, розстріляного поляками під Корсунем, із небуття, воскрешав заблуканого у визвольних змаганнях між двома ворожими силами гетьмана і виправдовував: «Ні, не можна було тобі йти з Москвою. Москва, що осягала науку державності в монгольському рабстві, не розуміє душі вільної людини… Нині ще не розуміє. Може, й настане час, коли московський народ вивільниться від диявольського наслання зверхності й неповаги до народів, яких собі підкорив… Можливо, будемо ми колись торгувати — кожен своїм достатком, обмінюватися книгами й витворами митців, але тільки тоді, коли витруїться з нашої історії й слід про підданство Богдана в Переяславі, і зрозуміють московити, як довго й марно були вони знаряддям насильства в руках знавіснілих самодержців… Ти перший виступив проти невірного зговору і за це винагороджений: спочиваєш на клаптику української землі, де ще бореться народ проти неволі. І хай твоє останнє пристановище стане Храмом моєї душі».

Священик правив Службу Божу, мова молитов була наближена до української, й це додавало святковості й урочистості.

Єпіфаній вдивлявся в надгробну плиту й бачив уже крізь неї не лик Виговського, а засланого в турецьку чужину Пилипа Орлика, який говорив:

«Я задав тобі покуту, отче, і ти сповнив її, осмисливши початок нашої відвічної боротьби. Вільний уже єси від гріха. Та не вільний іще від нього наш народ. Тож, ставши чистим, як голуб, йди між людей і навертай Словом людські душі до правди. Ось Мамай полишив тебе в храмі, нема вже його поруч з тобою. Чуєш — лунає клич від Ґрофи до Погару: «До зброї!» А зброя продана, зброя складена в новій і останній Січі біля села Покровського до стіп орди, що готова і далі вбивати нас в ім’я своєї божевільної ідеї всесвітнього панування, і ніколи не прагнутиме вона спокути за вчинене… Не чує наш народ гірського кличу, тому йди його будити. Повертай до матірнього лона людські серця, заполонені ордою, — та не силою, не криком, не ганьбленням: затуркані і ущерблені душі пригрій мудрим і ласкавим словом. Бери мій Закон і заходь з ним до кожної хати, землянки, вертепу, проповідуй гордість за свій край, за його жертовне прагнення до волі, за добро до ближніх, за власну гідність. А уздрівши помислом своїм кожну людину на Україні й кожну пригорнувши до свого серця, переконаєшся, що не так уже й багато в нас холопів і яничарів… Стою на погарищі Запорозької Січі над річкою Кам’янкою, молюся над могилою лицаря Волі Костя Гордієнка й плачу над долею мого довірливого й незрячого народу…»

Втім, Єпіфаній почув: з уст священика, що стояв у царських вратах, пролунали несусвітньо блюзнірські слова, що глумилися над схиленими в поклонах прочанами, над просвітленою мислю Єпіфанія, над розіп’ятими на хрестах опришками, над Божою Матір’ю в кожушку, що припала до різьбленої гуцульським узором домовини:

— Преподобнії і богоноснії отці наші, пастиріє, і учителіє вселенні, молітеся за нас грішних… Святійшую заступницю царицю Анну і всіх вас православних християн да пом’яне Господь Бог у царстві своїм всегда і нині, і присно, і вовіки віків!

Та не встиг іще прочанський люд проспівати «амінь», як священик, кваплячись і соромлячись слів своїх, пробубонів:

— Івашкові Мазепі, людиноненависнику, зрадникові й христопродавцеві, — анатема!

Й прочанський люд, не розуміючи змісту мовленого, повторив луною прокляття.

Стало темно в церкві, мов у в’язниці, погасли свічки, висока баня опустилася на долівку й розчавила молящих.

Вибіг Єпіфаній із мурів скиту, слухаючи, як регоче в горах пугач зловтішним сміхом Мамая:

— А що, викупив мирною спокутою народний гріх, святеннику?! Ласкавим словом будиш люд — а треба припекти його розпеченим залізом!.. Гей, браття–опришки, набивайте кріси — воля ж народжується на вістрі кулі!

— Не мій це храм, не мій! — заридав Єпіфаній.

Розділ двадцятий

Він вийшов на найвищу вершину довколишніх гір — був це шпиль Ґрофи чи то Поґара, а може, Чугайської гори, що перемістилася на край української землі, і побачив звідти всю свою захомучену землю від Прип’яті до Чорного моря, від Пруту аж до Лопані, оточену високими тюремними стінами.

Вітер гнав морозний туман, небо затяглося сніговими бовдурами хмар, тіло продрягло до костей, та зігрівала душу незрима присутність Лебедиці–Мотрі, яка знову вивела його на шпиль духовної висоти, щоб він ще раз навіч уздрів усю Україну в її величі і терпінні.

— Що бачиш, запиши те до Євангелія, — почув голос своєї білої душі. — Все запиши, що бачив і чув і що має бути по цьому. Ти єдиний вийшов ціло — тілом і душею — з Армаґеддону, тому нарікаю тебе Месією, приреченим на розп’яття за свій народ. Де хрест твій?

Єпіфаній побачив біля своїх стіп опришківську бартку, а поруч росла рівна, мов свічка, ґаджуґа, готова хрестом стати. Зрубав її і хреста тесав, з потрісканих мозолів кров капала на обтесану колоду — був це прообраз мученицької крові, і знову відчув чернець страх перед тілесним болем і прошепотів:

«Боже, Боже, якщо можна, хай обмине мене чаша сія… Прости мені, Ісусе, але якщо тебе діймав страх, то чому маю не боятися я?»

«Проте Христос дав–таки себе розіп’яти», — почув відповідь Лебедиці.

«У нього не було іншої дороги, його ж конвоювали центуріони».

«Мав він дорогу — міг зректися свого вчення».

«Це ще страшніша смерть».

«Тому шукай для себе мук спокути, а не порятунку