Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

слава, портрети, статуї, спеціальні крамниці, поклоніння, дачі (мав же їх Меншиков в Оранієнбаумі і Кронштадті, в Петербурзі і Нарві, у Москві й Почепі в Україні!), а завтра — очорнять, назвуть тираном, волюнтаристом, застійником, перебудовником чи ще якось, портрети знімуть, пайки не дадуть, статуї повалять, дачі сконфіскують і передадуть новим ідолам, навіть нічного горщика відберуть, і ти, колись всесильний владика, муситимеш ходити за потребою до громадської сральні! Отаке наше життя… А тому, поки тримаєшся на поверхні, — жери, кради, гарбай і втішайся, мов на бенкеті під час чуми! І я собі думаю, по–карлицьки зловтішаючись: власть імущі теж карлики, бо всесилля їхнє несправжнє, і суть вони раби.

По тому, як Меншиков підписав Мельгунову протокола, Верховна Таємна рада видала указ страшного змісту: «За многіє прєступлєнія оний Меньшіков смєртной казні достоін, однако по нашему мілосердію вмєсто казні сослан в ссилку». І став пресвітлий князь звичайним висланцем у мужицькому одязі — такого я й довіз до Тобольська. Звідти до Березового крізь люту зиму везли його вже на колимагах від села до села мужики, а я повернувся до милої мені Малоросії і став вірним слугою ворога Меншикова — київського намісника, премудрого князя Голіцина. Ублажив я його з’їдливою характеристикою колишнього всесильного князя, почутою свого часу від самого Петра Великого: «Меншиков у беззаконні зачатий, во грісі родила його мати і у плутовстві скінчить життя своє».

Треба думати, що і коли сказати. Голіцин сподобав собі мене, і я став начальником археологічної комісії.

Та розкажу тобі, отче, ще одну пригоду з моєї подорожі до Тобольська. Вона тебе, заклятого мазепинця, напевно зацікавить…

Тобольському поліцмейстерові було дано розпорядження з Петербурга, щоб він виплатив Меншикову перед його виправою до Березового останні п’ятсот карбованців золотом — на доживотне.

Побачив князь решту золотих монет зі свого багатомільйонного скарбу, перерахував, зітхнув гірко й подався з чотирма залишеними йому слугами й зі мною на тобольський ринок, щоб ті гроші потратити, — знав, що в Березовому вони йому не знадобляться. Тримався я від нього трохи осторонь, знаючи, що чернь невдячна: впізнають у сутолоці колишнього царського сатрапа, що засилав сюди неугодних йому партіями, а тепер сам скуповує продукти на етап, — можуть бути непереливки, і Єрмолаєві дістанеться… Проте ніхто не чіплявся до Меншикова, та й годі було його, одягнутого у серм’ягу, тулуп і баранячу шапку, впізнати. Меншиков запасся мукою, сіллю, м’ясом, горілкою, купив також пилу й сокиру, сам узяв інструмента до рук, й повернулися ми до запряженої колимаги, що чекала на нас біля поліцейського приказу.

Слуги завантажували повіз, а князь, як досвідчений тесля, мацав пальцями зубці пили, приглядався, прискуливши одне око, чи рівний у неї розвід, потім відклав пилу й довго оглядав сокиру з широким лезом і масивним обухом; він узяв її за топорище, змахнув у повітрі раз–другий і вдоволено прицмокнув, високо оцінивши столярське знаряддя.

І цієї миті я побачив у ньому первісного Олексашку, якого Бог задумав не для тієї справи, котрою він займався ціле життя: замість будувати він протягом десятків років чинив сокирою руйнацію, і аж від сьогодні орудуватиме нею за призначенням…

Меншиков запримітив мій пильний погляд, примружив око, посміхнувся, і та усмішка застигла на його губах гіркою гримасою.

— Вибір життєвого шляху, Єрмолаю, — мовив він, — відбувається поза волею людини: усім на світі керує потреба часу і незначний випадок. Проте вирішальним чинником у цьому виборі є внутрішнє прагнення особи. Ущемлена долею людина надолужує свою неповноцінність помисловістю: глибоко в душі вона виплекує мрію стати зі знедоленої володарем, і ця мрія спричиняється до корисної або ж шкідливої діяльності. Спрагла влади людина, залежно від природної вдачі, за вдячної нагоди стає тираном або мудрецем. А все одно — володарем… Ти зрозумів? Якби моє прагнення вибитися із принизливого стану запримітив не цар, а мудрець — я нині був би академіком, а не липовим генералісимусом.

Меншиков розмовляв сам із собою, на мене не дивився, пильно розглядав сокиру, водячи пучками по її лезу, і не помітив, як біля нього зупинився високий чоловік у поношеному козацькому жупані й хутряній полковничій шапці.

— Але шлях мудреця набагато важчий, — продовжував свої міркування князь. — Кожна людина ціле своє життя знаходиться посередині між двома силами, які одна одну виключають, — возвишеною ідеєю добра і примітивним почуттям голоду. З одного боку — духовність, а з другого — тваринність. А в людини сильніше те, що первісніше: спершу вона пізнала смак їжі і аж потім зрозуміла Бога. Що легше дається? Звичайно, тваринність. Божественне в душі треба виконувати, викохувати, а тваринне дається людині без натуги. Без возвишеності можна смачно їсти, а спробуй на порожній шлунок молитися Богові! Це вже подвиг…

— Чи ж то треба спочатку наробити стільки зла на світі, як це вдалося тобі, так багато награбувати, щоб потім, усе втративши, збагнути найпростішу істину? — почув Меншиков чийсь голос, повернув голову й пильно вдивлявся у звідкись знайоме обличчя козака. Не міг пригадати, а може, ніколи його й не бачив — усі козаки на один кшталт: вусаті, вродливі, дужі і зневажливі до своїх супротивників… Була б у Меншикова нині колишня сила, порозмовляв би він з нахабою! А так — треба вислуховувати, бо слуг мало, карлик слабосилий, а влада над людьми втрачена навіки.

— Не знаю, хто ти, — відказав козакові Меншиков, — та лише те, що малорос єси, ставить тебе супроти мене. Не любив я цього народу, терпіти не міг. І знаєш, за що? За вашу гордовитість! Ось ти — так само, як і я, на засланні опинився, та я по–рабськи змирився з долею, а ти далі кирпу гнеш. І всюди ви такі: на дибі, на пласі, на палі! Волю викохали у своєму непокірному нутрі, а я хотів її у вас убити. Московського раба вселити у вас! Вдалося трохи, але ж не всі ви впустили до своїх душ орду рабства… Який жаль, що ми з Петром не послухали поради цісаря Йосифа! Казав же він: виселіть до ноги малоросів за Урал, розпорошіть, бо поки вони вкупі, знищити їх неможливо, а я Малоросію заселю німцями. І зродить земля українська в німецьких руках ще краще — буде що їсти і німцям, і москалям, а по непокірних козаках слід загине! Я тоді не стримався:

— Таж вагонів, вагонів ще нема!

— Йди ти пріч зі своїми вагонами, не знаю, що воно таке! — цитьнув