Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Що тих могил на Україні! І хто їх висипав — скіфи, анти, русичі, роксоляни, козаки? Хто похований у них — оборонці краю чи завойовники–ординці? Славою чи ганьбою вкриті їхні голови, волю чи ярмо несли вони на цю благословенну землю? Ніхто не знає, тільки тополям, що йдуть, мов посланці історії, на вивід, відомо все, та мовчать вони, співаючи над могилами свій тихий реквієм.
Усіх прихистила Україна — господарів і заброд, для всіх однаково легка або важка її земля — хто має право судити мертвих? Ніхто на світі не мав такого права — за всіх богів і боженят, за всіх царів і базилевсів, за всіх князів і гетьманів, бо Провидіння заслонило потойбіччя від людських мислів й заборонило торкатися таємниць, яких смертним збагнути не дано.
На сторожі мертвих стоїть сам Бог.
Так було і так уже не є. Безбожна власть прийшла на землю, гине невинний люд, ніхто полеглих не ховає, і розгризають вовки трупи.
Чи хоч одна могила виросла над Невою, над Ладогою, на Соловках, у Батурині, Лебедині чи Глухові? Нема! Заривають людей, немов собак, притоптують, зарівнюють над прахом землю, щоб ніхто з живих не знайшов сліду свого роду, для пам’яті свічки не поставив, щоб ті, яким ординці подарували життя або дозволили народитися, не знали, де й коли розпочався їхній час, щоб жоден не відав, хто він єсть сам… Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!
Коли збереться всесвітній трибунал і розпочне суд над катами моєї України?
А може, нам належить без кінця чекати на суд Божий?
Певно, ти мав рацію, мудрий учителю Тимотею, коли твердив, що Божий суд уже давно триває, тільки про це не знають ні постраждалі, ні злочинці. А може, Господь умисно показує світові злочини у дії, щоб ніхто ніколи не мав сумнівів у їх карності?
Бог судив Рим століттями, поки настала пора вироку, а Рим про це не знав: утішався в розпусті, шаленів від крові, народжував озвірілих недолюдків і садовив їх на трон, розпинав своїх суддів — християн — на хрестах, розкрадав світове добро і пропивав його на оргіях — і здавалося, що судить він, не знав і знати не хотів, що суд відбувається над ним.
Як пережити, як витримати це Боже слідство над злочинцями — коли звинувачувальні акти не зачитуються, а демонструються? Як ми, справжні судді, маємо витримати затяжний судовий процес?
Судді–християни зберегли себе в Божому храмі, що самі споруджували під час процесу. А наш храм зостався в розвалинах, він доруйновувався на наших очах, ми всім народом стояли під склепінням собору, і в перших рядах перед престолом — колишні оборонці України — загнуздані козаки, а мислитель нації, той самий, що свій знаменитий твір присвятив Великому Гетьманові й потім квапно витирав на рукописі присвяту, переадресовуючи її Антихристові, — патетично й надривно, щоб кожне слово чув Антихрист, виголошував прокляття Гетьманові. А ми мовчали, німі й ниці раби, коли визволителя України називали зрадником українського народу, а лицарів, що загинули за волю, — чужоземними запроданцями. Своєю мовчанкою ми оплюгавили власний храм — як можемо нині вернутися до нього і в тих самих стінах проголошувати славу визвольникам і лицарям?
Де знайти нині амвон для проповіді Свободи? Йти в катакомби, ховатися, як батуринці, у дерев’яній дзвіниці, чи шукати в пущах язичників для гласу вопіющого? А може, зайти до Успенського собору Печерської лаври, прогнати з–перед царських врат архімандрита Алілуя, як гнав Ісус міняйлів з храму, виголосити єдину проповідь і скласти голову на плаху?
Вчора я був свідком закладення каменя під новий Храм. Довго триватиме будівництво, та поки вивершиться свята споруда золотою банею, творімо святині у власних душах!
Бігли звідусіль тополі до Високої Могили, що замаячіла на обрії, йшов до неї Єпіфаній спочити у її підніжжі.
А вона, скільки не наближався, віддалялася, наче боялася зустрічі з людиною, що може посягнути на її відвічну таємницю, і воліла розмовляти з німими тополями: пожуряться вони над нею, вивідають тайну і промовчать.
Висока могила манила подорожнього, немов останній пристанівок, та, видно, ще не настала пора для Єпіфанія дізнатися про найстрашніше. А може, хотів Бог провести свого вибранця ще через один акт спокути: уздрів Єпіфаній село, що в білих льолях і віночках садів збіглося до синього озерця у видолині.
Село сховалося на відлюдді між пологими горбами, що обступили його з усіх боків і зупинилися над озерцем, мов бугаї над водопоєм. Села зовсім не було видно серед безкрайого степу, притаїлося воно останнім острівком волі на Україні.
Єпіфаній присів на вершечку горба й милувався тихим людським причалом, не сміючи наблизитися до людей, що святкували неділю.
Діди сиділи на призьбах і в пасіках, діти ганяли гилку на вигоні, на церковному майдані перед притвором храму стояли барвисто одягнуті жінки й дівчата, слухаючи відправу, чоловіки гомоніли за дзвіницею й смоктали люльки, — можливо, було це видіння, таких сіл на Україні давно вже немає.. Так ні, справжнє воно — одне збереглося таке, мабуть, для того, щоб Єпіфаній збагнув усю ціну втраченої волі.
Не довго милувався чернець ідилією — доля дозволила побачити йому минуле України тільки на мить. Сталося враз те, що діється нині у всьому краї; якщо Україна — вибраний Богом народ, то не для щастя — наш Бог жорстокий.
На вигоні, де хлопці грали в гилку, зчинився лемент, прудкіші підлітки щодуху побігли до села, вигукуючи страшне слово «консистенти, консистенти» — мабуть, так вартові на чатах сповіщали колись народ про наближення татарської орди.
Немов смерчем змело людей з церковного майдану, поховалися із призьб та пасік діди до хат, і побачив Єпіфаній: на дорогу, що вибігала ген аж за озерцем з улоговини до степу, в’їжджала рота кінних драгунів, гадюкою вповзала у незайманий досі людський затишок з хрипким співом «Канарей, канарей, пташечка!»
Єпіфаній чекав і певен був: повстане народ, і кара впаде на село; не пощадять ординці ні дітей, ні жінок, ні старих — як у Батурині, та знав уже, що не стоятиме, занімілий, на безпечному п’ятачку землі, й сам загине. Чекав: схоплять вчорашні козаки не заіржавілі ще шаблі,
