Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

собі. Ти нині заспівав у храмі Природи хвалу Господові словами Іоанна Златоустого. Чому не спроможешся на свою власну молитву? Бо в тобі заник український Бог. Чому ти, літописець нашого відтинку часу, не проголосив іще молитви, котра б спам’ятала твій народ від орди духу? Бо ти свого Бога лише шукаєш. Пізнай його нарешті! Немає Бога для всіх. Гебреї мають Яхве — мудрого й жорстокого. Ляхи полонили в своїх домах католицьку Діву Марію і використовують її ім’я для шляхетських потреб. Москва загнуздала православ’я імператорськими веригами і створила собі Бога на подобу боярина — самовпевненого і нетерпимого до інородців. Тільки Україна кланяється чужим богам — грецьким, римським, польським і московським. І молиться до них не своєю мовою. Як колись гебреї, піддавшись грецьким Птоломеям. Однак їх повернув до національного життя верх кривди — зруйнування Єрусалимського храму. Чи мало нам Батурина? Чи, може, ти хочеш дотримуватися підлої рівноваги між праведністю і нечесністю, добром і злом і заспокоювати себе біблійним віршем: «Що було, те й буде, що діялося, те й буде діятися, і нема нічого нового під сонцем»?

— Гідний старче, — суворо перебив Єпіфаній волхва, — скривдив ти мене, хто пережив і несе в своїх очах полум’я українського Армаґеддону. Рідне мені все, що українське, і я готовий покласти голову за свій народ, за його звичаї. Чи ж думаєш, що невідомі мені українські поганські вірування? Що на Різдво сонце сходить у сузір’ї Перуна і народжується наново, ніби немовля. Що на Водохреще сонце виходить із сузір’я, а тоді народжується вода. Що колір вогню сонця жовтий, а води — блакитний, і це наші священні кольори… Але не будуймо нині жертовників своєму Ваалові, віддаймо Богові Боже і не ставаймо самі богами, бо позбудемося того, що належить тільки людині, — сумління. Адже Бог сумління не має — тільки розум. Коли ж ми станемо земними богами без сумління, то перетворимося в духовних карликів, бо абсолютного розуму людина досягти не може. Тоді кожен божок продиктує свої закони честі, що стануть безчесними. Не руйнуймо Храму Ісуса — пізно вже! На його місці ми можемо побудувати нині тільки тюрму. Зруйнувавши Храм Ісуса, зруйнуємо страх Божий і дамо волю злодійству. Вивищуймо добром, а не злом образ людського життя. А добро може народитися тільки в християнському храмі, що возвисився над усіма народами. В християнській церкві ми створили свій образ Бога — і він навіки наш. Знайдімо в тій церкві свій престол.

Сонце кидало сніп світла на непокриту голову волхва, подир з блакитного ставав білий — відбувалося Преображення жерця у Даждьбога, і став він камінним. Громада поклонилася йому і розійшлася.

Даждьбог прорік до Єпіфанія:

«Ти несеш у собі Слово — Лоґос. А Слово стане Ділом і залишиться поміж нами. Народ чекає на твоє Слово — і хай буде воно справедливим. Одну лише науку дам тобі на дорогу, і як збагнеш її, зможеш вернутися до мене. Коли ж уздриш можливість втілення моєї науки в християнській церкві — не вертайся. І так, і так вчиниш справедливо… Пам’ятай: Україна тільки тоді стане вільною, коли матиме свою самобутню релігію, що втілить у собі властивості української Природи та стану душі. Великий народ не може бути наслідувачем чужих релігій і ритуалів, він мусить мати свій незалежний шлях духовного життя. У московській церкві, що нині панує в Україні, нема релігії — є тільки засоби поневолення і нищення українських звичаїв та мови. Духовна столиця України не може бути ні в Римі, ні в Константинополі, ні в Москві — тільки в Києві. Іди туди і стань над Дніпром перед Печерською лаврою, де колись, у сиву давнину, стояв Даждьбог із золотою Трисуттю у руці. Тоді русичі–українці говорили гордо: «Єсьмо Даждьбогові внуки і походження у нас божественне». Якщо не зможеш цього сказати в своєму Храмі — вертайся назавжди до мене».

Єпіфаній доземно вклонився камінному Даждьбогові і подався в глиб бору, наслуховуючи його поважну тишу — таку співзвучну із затишшям власної душі. Впевненість прийшла до Єпіфанія: він воздвигне Храм, в якому Спаситель людства, що прийшов у світ з Назарету, благословитиме дух Даждьбога, назавжди вселеного в українську святиню. Цю благу вість — свій євангеліон — він понесе в Україну.

Єпіфаній брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і закожушені озиминою поля — до Києва й приймав кожною клітиною тіла, кожною струною душі гармонію української Природи і знову думав про лихі людські діяння, що цю гармонію руйнують.

Коли все ж таки помилився Господь, що допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?

Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!

Розділ п’ятнадцятий

Через байраки і поля виходив Єпіфаній на Ніжинський шлях. Уже думки його витали перед Печерськими ворітьми у Києві, линули за мури Лаври, де він, прибувши, вибере для себе найвеличніший храм і в ньому проголосить пастві свою правду, пізнану на світових дорогах і вистраждану в душі. Будуть це слова про єднання земного й Божого у новітній святині, про воскресіння прадавніх звичаїв під знаменням єдиного Христа, про вічність українського народу на придніпровській землі та про єдність Закону, створеного народом, з вічним Законом Божим. Це буде розповідь про земне влаштування українського народу на підставі Конституції гетьмана Орлика і християнських правд віри.

«Я йду до людей зі своїм Словом, бо так призначив мені Бог. Знаю, що за це на мене чекає доля апостолів. Я звичайна людина, якій властивий страх за своє життя, та я бачив те, що є гірше за смерть — людське виродження, і тому вибираю смерть. Я настільки переконаний у справедливості свого чину, що навіть зі своєю боязливістю йду супроти небезпеки, заплющивши зі страху очі. Віра в справедливість моєї ідеї сильніша за страх. Я несу людям замість меча Слово. Меч став затяжкий для ослаблих рук, меч може тримати народ, сильний духом, а дух зміцнюється Словом.

Україна понесла в своєму лоні Месію, що мученицькою смертю розвалить Третій Рим. Це буде не воїн, а співець, що з наших слів, з наших записів, літописів, пісень візьме досвід попередніх поколінь і створить Книгу Буття