Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

Я кивнув. Знову це почути було приємно. До мене повернувся внутрішній спокій. Із батьками я наостанок встановив саме цю інтимність. А командир Ґа все одно мій друг, хоч і бреше, що актриса жива. Це настільки в нього вжилося, що він уже й сам у це повірив. З точки зору його пошкодженої логіки, він мені, як другу, все чесно розповів.

- Побачимося по той бік, - сказав я.

Його очі втупилися в якусь неіснуючу точку.

- Моя мати була співачкою, - промовив він.

Коли він заплющив очі, я ввімкнув рубильник.

Він зробив типові несвідомі рухи: блискав очима, мимоволі підіймав руки, хапав ротом повітря, мов короп на поверхні паркового ставка. «Моя мати була співачкою» - то були його останні слова, він наче зміг тільки їм довірити розповідь про себе справжнього, наче тільки ними й міг описати, хто він був.

Я сам сів у друге крісло, але пристібанням не займався. Хай пубйоківці знають, що я сам обрав цей шлях, що я проти їхніх методів. Начепив свої дроти й зосередився на панелі подачі. Я не хотів пам’ятати про це місце геть нічого, тож виставив собі вісім з половиною. Але ж мені й лоботомія не потрібна. То виставив на сім з половиною. А якщо вже говорити з собою інтимно, то я боявся болю. Вирішив, хай буде шість з половиною.

Трусячись від передчуття і, як не дивно, якогось жалю, я натиснув пальцем на вимикач.

Мої руки піднялися переді мною. Вони наче стали якісь чужі. Почув стогін і зрозумів, що це я. Електрика лизнула мій мозок, на мить сягнула вглиб: так язик після їжі перевіряє, чи не застрягло щось між зубами. Я гадав, що в мені все завмре, але думка так і літала. Незвичайним стало все: блиск металевої арматури, люта зелень об’єктива відеокамери. Речі всі стали самі по собі, без зв’язку, без контексту, наче все в голові підімкнули до чогось іншого. Блакить, шкіра, стілець - я не міг знести ці поняття докупи. Запах озону чувся наче вперше, біле світло розжареної нитки в лампочці горіло, наче вперше на віку.

Волосся в носі стало сторч. Огидно, самотньо піднявся умкйоун . Не було ні крижаної вершини, ні білого цвіту. Я шукав їх по кімнаті, але бачив тільки розрізнені елементи: блиск, гладкість, шорсткість, тінь.

Відчув, що командир Ґа біля мене рухається. Із завислими в повітрі руками я міг лише ледь повернути голову, щоб його бачити. Він вивільнив руку і тягнувся до перемикача: виставив його на максимум - на смертельну дозу. Але я вже не міг хвилюватися за нього. У мене своя подорож. Скоро буду в зеленому мирному селі, де люди тихо, спокійно махають косами. Знайдеться там якась вдовиця, то за довгими залицяннями часу гаяти не будемо. Прийду до неї і скажу прямо: я - твій новий чоловік. Спочатку спатимемо з різних боків ліжка. Якийсь час вона виставлятиме мені правила й умови. Але врешті відповідні органи в нас зійдуться в правильний і приємний спосіб. Уночі, після виверження, ми просто будемо лежати поряд, слухати, як наші діти бігають у темряві, ловлять літніх жаб. Жінці треба буде уважно стежити за мною, щоб помітити, коли я дмухну на свічку. У селі в мене буде ім’я й люди мене називатимуть на нього. Коли свічка згасне, вона буде говорити зі мною, казатиме, щоб я спав міцно-міцно, і, поки електрика гостріше й гостріше врізалася в мій мозок, я слухав її лагідний голос, який вимовляв ім’я - моє майбутнє ім’я.

Зранку командир Ґа прокинувся від ревіння двигунів американського вантажного літака. Діти вже не спали, дивились у стелю. Вони розуміли, що це не пекінський рейс, який буває раз на тиждень, і не легкий зв’язковий літачок до Владивостока, той, що двічі на місяць. Діти ніколи не чули літаків над Пхеньяном: там була закрита повітряна зона. Від часів американських бомбардувань 1951 року жоден літак не з’являвся в небі над столицею.

Він розбудив Сан Мун, і вони разом слухали, як той літак суне на північ, немовби летить із Сеула: на тому напрямку взагалі ніколи нікого не пропускали. Він глянув на годинник: американці прибули на три години раніше. Великий Керівник лютуватиме.

- Летять низько, щоб показати, що вони прибули, - зауважив він. - Дуже по-американськи.

Сан Мун глянула на нього:

- Отже, нам час.

Він подивився в її очі, чи залишилося в них щось від нічних любощів, але Сан Мун дивилася вперед, а не назад.

- Час, - погодився він.

- Діти, - сказала Сан Мун, - сьогодні нас чекають пригоди. Візьміть-но з собою їжу.

Коли вони вийшли, вона вдягла халат і закурила біля вікна, дивлячись, як американський Голіаф випускає шасі над Тедонґаном і знижується над аеропортом. Вона звернулася до Ґа.

- Тобі дещо треба зрозуміти, - пояснила вона. - Якщо вже Великий Керівник кимось переймається, то це мною. У нього багато дівчат, працює ціла група «Кіппим»[61], але важлива йому тільки я. Він гадає, що я відкриваю йому всі секрети, що почуття з’являються на моєму обличчі безконтрольно, тож я не можу плести жодних інтриг проти нього. На його думку, він може довіряти лише мені.

- То сьогодні він гірко розчарується.

- Але я не про нього - я про тебе. Зрозумій: якщо я вислизну з його рук, то хтось поплатиться, і ціну годі й уявити. Ти не повинен лишатися, не повинен поплатитися!

- Не знаю, звідки ти взяла, що…

- Це ти взяв, - увірвала вона його. - Я думаю, ти вирішив, що шляхетний чоловік, як у кіно, має залишитися.

- Твоє лице над моїм серцем, - сказав він. - Ти завжди будеш зі мною.

- А я про те, щоб ти був зі мною.

- Зробимо, щоб усе вийшло. Обіцяю. Має спрацювати. Тобі треба на мене покластися.

- Мене такі розмови лякають. - Вона випустила дим. - Це все схоже на якусь перевірку на вірність. Таку гидку, що навіть мій чоловік такої б не вигадав.

Наскільки велика різниця - коли про зміну в житті тебе попереджено, подумав Ґа, не кажучи про точний час, коли відбудеться зміна. Хіба Сан Мун цього не розуміє? І вони мають право вирішувати. Він усміхався: одного чудового ранку світ може піддатися їм.

- Якесь у тебе зараз обличчя… - мовила вона. - Навіть