Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

Коли я взяв значок, він сказав:

- Домовлюся з хлопцями, обмиємо разом ваш постриг.

Я покрутив значок у руці. Імені на ньому не було, тільки номер.

Сержант узяв мене за плече.

- Ось ходіть помилуйтеся, - сказав він.

Підійшли до його столу, і він дав мені в руки ту велику залізяку. Вона була страшенно важка. Ледве зміг її перевернути в руках. У неї була масивна ручка, приєднана до кованої смуги з написом.

- Це яка мова? - спитав я. - Англійська?

Сержант кивнув.

- Але коли б ви й знали англійську, то не вчитали б, - сказав він. - Там написано задом наперед.

Узяв у мене ту річ і показав на напис:

- Це тавро. Чисте залізо, виплавлено на замовлення. Ним позначають власність, тоді напис читається як слід. Не пам’ятаю, як там написано - чи то «Власність Корейської Народно-Демократичної Республіки», чи то «Власність Великого Керівника Кім Чен Іра».

Сержант уважно вдивився в моє обличчя, наче очікуючи, що я відпущу якийсь дотеп на зразок: «А яка різниця?»

Не дочекавшись такого, він усміхнувся і схвально кивнув.

Я пошукав очима дріт із вилкою - нічого подібного на таврі не було - і спитав:

- Як воно працює?

- Дуже просто, - сказав Сержант. - Стара американська технологія. Кладеться в жар, доки почервоніє. А потім випікаєш цей напис.

- На чому?

- На командирі Ґа! На світанку його затаврують на футбольному стадіоні!

«Упиряки…» - подумав я, але постарався не виказати почуттів.

- Так ось що тут робить командир Пак!

- Ні, - сказав Сержант. - Великий Керівник прислав Командира сюди з особистим дорученням. Схоже, Великий Керівник дуже скучив за Сан Мун і бажає зберегти собі її останнє зображення на пам’ять.

Якийсь час я вдивлявся в обличчя Сержанта, намагаючись до кінця зрозуміти ці слова, але тут на його лиці з’явилася підступна посмішечка - і я розвернувся й бігом побіг до командира Ґа. Він виявився в одній зі звуконепроникних камер.

- Вони це зроблять зранку, - промовив Ґа, коли я ввійшов. Він лежав, зафіксований, на столі, без сорочки. - Виведуть на футбольний стадіон і затаврують привселюдно.

Але до мене ці слова ще не долинали. Просто дивився на його груди. Повільно підійшов, не зводячи очей із червоного вологого квадрата на місці татуювання з Сан Мун. Крові тут було чимало, аж зі столу капало - але тепер у рані вже стояла прозора сукровиця, сходила рожевуватими смугами понад ребрами.

- Мені бинтів би, - сказав він.

Я роззирнувся: в камері нічого не було.

Бачив, як Ґа трусить. Потім він двічі глибоко зітхнув: йому було дуже боляче. А потім він розсміявся химерним, страшним сміхом.

- Вони мене навіть про актрису не питали! - сказав він.

- Мабуть, це означає, що ви їх перемогли.

Йому звело щелепи від болю, то він спромігся лише кивнути.

Ґа двічі швидко відітхнув, потім сказав:

- Коли б у мене був вибір між командиром Паком із висувним ножичком, - він на мить стиснув зуби, - і акулою…

Я поклав йому руку на лоба: чоловік сходив потом.

- То краще вже акула, еге ж? Слухайте, - сказав я. - Не розмовляйте, не треба жартувати. Не намагайтеся бути як товариш Бук.

Стало видно, що чути це ім’я - для нього найгірший біль.

- Так не мало статися! - промовив Ґа. - Бук не повинен був постраждати!

- Зараз турбуйтеся тільки за себе, прошу вас.

Піт заливав йому очі, які горіли тривогою.

- Із Буком теж таке сталося? - спитав він.

Я витирав йому очі краєм сорочки.

- Ні, - запевнив його. - Бук відійшов на своїх власних умовах.

Ґа кивнув, його нижня щелепа трусилася.

Прийшов Сержант, він посміхався:

- Ну що, як вам тепер наш командир Ґа? Найнебезпечніша людина країни, бачите.

- Це - не справжній командир Ґа, - нагадав я Сержантові. - Це - просто людина.

Сержант підійшов і став над столом командира Ґа. Командир Ґа замружився й спробував якомога сильніше відвернутися від Сержанта. А той нахилився над ним, наче щоб оглянути рану. Сержант озирнувся на мене, посміхаючись.

- Ну-ну, - сказав він. - Хоробрий командир Ґа проходив больове тренування!

Тоді Сержант набрав повітря й щосили дмухнув на рану Ґа.

Пролунав такий зойк, що в мене задзвеніло у вухах.

- Отепер він готовий говорити, - зауважив Сержант. - А ви отримаєте зізнання!

Я дивився на командира Ґа, який часто, судомно віддихувався.

- А як же його біографія? - звернувся я до Сержанта.

- Ну ви ж розумієте, що це остання біографія, правильно? - відказав той. - Минув той час. Але робіть із ним що хочете, тільки щоб у нас було в руках його зізнання, коли його на світанку поведуть на стадіон!

Я кивнув, Сержант вийшов.

Я нахилився до командира Ґа; він спочатку вкрився гусячою шкірою, потім його відпустило. Він не був героєм. Він був просто людина, замордована над усяку людську міру. Дивився на нього й розумів ту казку, яку Ґа нам розповідав, - де хлопчик-сирітка лизав мед із кігтів Великого Керівника. Виходить, саме тієї ночі, коли Ґа розповів нам її, наша команда була вся в зборі востаннє…

- Я не віддам тебе ведмедеві! - сказав я йому. - Не дам їм зробити з тобою те, чого вони хочуть!

В очах Ґа стояли сльози.

- Бинтів… - лише й міг він сказати.

- Зараз я маю бігти, - сказав я йому. - Але повернусь і врятую тебе!

У будинку «Слава гори Пекту» вже не пробіг двадцять два поверхи до батьківської квартири. Цього разу підіймався поволі, відчуваючи кожну сходинку. З голови не йшло оте тавро. Бачив, як воно, розжарене до червоного, шкварчить на тілі командира Ґа, уявляв його слід, давній і розмитий, на спинах усієї старої гвардії Пубйоку, уявляв, як воно потворить розкішне тіло К. Кі - пропалює від шиї до пупа, розкидає груди на два боки, палить живіт і нижче… Сів у метро, не пробиваючись без черги зі значком у привілейований вагон. Сидів поряд із пересічними громадянами, і на всіх їхніх тілах мені марилось оте «Власність…» припухлими червоними літерами. На кожному стояв той знак, і тільки тепер він мені помітний. Який кошмарний, абсолютний виверт тієї комуністичної мрії, якої нас учили змалечку. Ріпа, яка стояла мені в шлунку, мало не полізла назад.

Майже ніколи не повертався додому посеред дня. Скористався можливістю: роззувся в коридорі і тихо-тихо сунув ключ у замок. Відчиняючи, підняв