Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

- Що, нема ніякої пісні? А про кохання?

- Назви хоч одну, яка б не була пов’язана з нашою любов’ю до Великого Керівника!

У темряві він дозволив руці поблукати її тілом, торкнутися западинки біля ключиці, напнутої жили на шиї, гострої кісточки, що випирала на плечі.

- Я знаю одну, - сказав він їй.

- А як там співається?

- Тільки початок знаю. Я чув її в Америці.

- А покажи!

-  Вона - жовта троянда Техасу , - почав він по- англійськи.

-  Вона - жовта троянда Техасу , - повторила вона.

Англійські слова не дуже чітко поверталися на її язику, але голос був прекрасний. Він ніжно торкнувся її губ, відчуваючи, як вона співає.

- До неї мчу навпрошки.

- До неї мчу навпрошки…

- І коли її побачу, то попрошу її руки.

- А про що це?

- Про жінку, чия краса - наче рідкісна квітка. Чоловік її кохає великим коханням, і воно рятувало його все життя, і йому не важливо, що до цієї жінки треба їхати дуже далеко, що, може, їхнє щастя разом буде недовгим, що потім він може її втратити, - адже вона квітка його серця і ніхто її в нього не відбере.

- А той чоловік із пісні - це ти?

- Ти ж знаєш - це я.

- Я не жінка з тієї пісні, - сказала вона. - Я не актриса, не співачка, не квітка. Просто жінка. Хочеш знати цю жінку? Хочеш бути єдиним у світі, хто знає справжню Сан Мун?

- Ти ж знаєш - хочу!

Вона трохи піднялася на ліжку, щоб він зняв з неї те, що залишалося.

- Ти знаєш, що буває з чоловіками, які в мене закохуються? - спитала вона.

Ґа на мить замислився.

- Мабуть, їх замикають у підземеллі й два тижні годують самим бульйоном?

- Ні, - грайливо відповіла вона.

- Гмм, - замислився Ґа. - Сусід пробує їх отруїти, а потім їм дає в ніс водій Великого Керівника?

- Ні!

- Ладно, здаюся. Що ж стається з тими, хто на тебе западає?

Вона підкочувалася під нього, її стегна були гладенькі й прохолодні.

- Їм нема вороття.

Утративши Чучака і К. Кі, котра переметнулася до Пуйбоку, намагався триматися від 42-го підрозділу якнайдалі. Довго замість роботи тинявся містом, але скільки - тиждень, більше? Куди ходив? Чи гуляв Народною алеєю й бачив, як пташки безнадійно, знеможено висять у сильцях над головою? Чи майже оселився в Кимсусанському мавзолеї та без кінця вдивлявся в скло хромованої труни Кім Ір Сена, де тіло вождя підсвічується особливими червоними лампами? Чи спостерігав за справою Начальника безпритульних, який використовував свою машину, замасковану під фургон із морозивом, щоб очистити Пхеньян від малолітніх жебраків? Чи згадував весь час, як завербував Чучака в університеті Кім Ір Сена в день профорієнтації, куди я прийшов у костюмі з краваткою, показував хлопцеві кольорові брошури й пояснював, що допити - це вже не насильство, це інтелектуальна гра високої марки, і засобом є творча думка, а на кін поставлено державну безпеку? Мабуть, сидів у парку Мансу й дивився, як дівчата з Молодіжного загону рубають дрова, і їхня форма просякає потом. Мабуть, де б я не був, міркував над тим, що тепер лишився сам: моєї команди немає, моїх стажерів немає, успіхи мої пішли немов за водою, і всі можливості кохати, дружити, мати сім’ю вже не вернеш. Можливо, з порожньою головою стояв у чергах на автобуси, на які не збирався сідати, і, може, мене так і взяли там і послали насипати пісок у баластні мішки. А може, просто весь цей час лежав на блакитному вінілі крісла з автопілотом, уявляючи оце все? Що сталося з моєю пам’яттю? Як вийшло, що я не пам’ятаю цих болісних днів, і чому мене не дуже й турбує, що я не можу їх пригадати? Мабуть, так мені було краще, правда ж?

Забути не штука, але чи можливо жити далі?

Коли нарешті повернувся до підрозділу, нервував. Спускаючись останніми сходами, не мав жодної певності, що саме там побачу. Але все на вигляд було нормально, ішла якась діяльність. На дошці були записані якісь нові справи, над камерами горіли червоні лампочки. Повз мене пройшла К. Кі, повела кудись нового стажера.

- Рада вас бачити, товаришу, - звернулась вона до мене.

Сержант був в особливо доброму гуморі.

- А ось і наш слідчий! - сказав він. - Добре, що ви повернулися!

Складалося враження, що він говорить не лише про те, що мене оце довгий час не було на роботі.

На столі в нього лежало щось велике й металеве.

- Сержанте! - звернувся я.

- Сержант? - не зрозумів він. - Це хто?

- Тобто перепрошую, товаришу, - сказав я.

- Оце бойовий дух! - сказав Сержант.

І тут повз нас пройшов командир Пак, накульгуючи, з рукою на перев’язці. Він ніс щось у руці - мені не видно було, що саме, але воно було закривавлено-рожеве. Маю сказати вам, що цей командир Пак зі своїми шрамами на лиці - просто-таки моторошна фігура. Як гляне оцими мертвими очиськами з-під рваних повік, то здається, що він вийшов зі страшного кіно про якихось злих африканських диктаторів. Пак загорнув оте криваве в газету й пустив пневмопоштою в нижній бункер. Витер руки об штани й пішов.

Сержант поклацав пальцями в мене перед носом:

- Гей, товаришу!

- Вибачте, - сказав я. - Ще ніколи не бачив тут командира Пака.

- Він просто Командир, - сказав Сержант.

- Він просто Командир, - повторив я.

- Слухайте, - сказав Сержант. - Я знаю, що ви потрапили на збір урожаю, що квартира у вас на двадцять другому поверсі. Що у вас немає права першочергового входу до вагонів метро, - він сунув руку в кишеню - Ось вам дещо. Щоб звільнити вас від дрібних життєвих неприємностей.

У мене не було сумнівів, що то - те саме нове заспокійливе, про яке ходять чутки.

Але натомість Сержант витяг новенький блискучий знак Пубйоку:

- Не буває команди з однієї людини, - сказав він і вручив мені значок. - Ви хлопець розумний. Нам розумні потрібні. К. Кі від вас багато чого навчилася. Ну ж бо, будьте розумником. Ви можете й далі працювати з нею.

- Ґа - це однаково мій підопічний. Мені потрібно довести його справу до кінця.

- До цього ми можемо поставитися з повагою, - сказав Сержант. - Я на інше й не погодився б. Завершуйте свою роботу, як тільки