Диво - Павло Архипович Загребельний
Ярослав мав на поясі короткий ніж і меч до походу, зодягнений теж був до походу в одіж просту й зручну, без прикрас. Віче гуло й вирувало, лад панував тільки в самій середині, на узвишші, де стояв посадник Коснятин, стояли посадники ветхі, з довгими сивими бородами, стояли старости кінецькі, тисяцькі, старости ступенні, воєводи й бояри, багатші з люду торгового, вірні люди Коснятинові; Ярослав уклонився вічу, підняв руку на знак, що хоче говорити. Поволі гамір ущух, князь вхопив ротом повітря, мовби обіймаючи всіх, простер руки, вигукнув:
— Новгородці мої любі, дружино моя, опора й надія землі Руської! Отець мені вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Київ іти, щоб не перейшов стіл київський у руки недостойні! В безумності своїй побив учора воїнів новгородських, а тепер їх і золотом не повернути! Смерть кожного мого воїна сприйматиму як свою власну смерть! Поможіть мені! На вас дивиться вся земля Руська!
Довго колотилося віче після князевих слів. Важко зібрати всі вигуки, які пролунали там, всі лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на князя. Але він усе стерпів, стояв непорушно на видноті перед усіма, і, мабуть, ця його впокореність, а може, люди Коснятинові, вміло розставлені посадником повсюди, подіяли на віче заспокійливо, і з окремих незгідливих викриків стало звільна вирізнятися одне спільне, тверде й несхитне:
— Підемо з тобою, княже!
Лунало голосніше й голосніше, незгодні спершу пробували кричати й далі своє, але поступово вмовкли, бо віче мало свій жорстокий закон, за яким усіх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки більшості або ж випускали з себе дух. І коли вже було, нарешті, досягнуто бажаної згоди, Коснятин виступив наперед князя і гучним своїм красивим голосом викрикнув у ім’я всіх зібраних:
— Підемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикрості новгородцям!
— Підемо! — загуділо віче.
— Але обіцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! викрикнув Коснятин.
— Обіцяю! — крикнув Ярослав.
— Поклянися! — вимагало від князя віче.
— Хрест кладу святий! — відповів Ярослав і перехрестився перед усіма урочисто й замашисто.
— Потягнемо твою руку! — знов гукнув Коснятин.
— Потягнемо! — закричали звідусюди.
Ярослав знову підніс руку, даючи знак, що хоче говорити.
— Йдучи до Києва,— промовив посеред тиші, — наставляю вам князем Новгородським…
Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скроні ломило, всі ждали, кого ж назове Ярослав, тільки Коснятин, здавалося, стурбований був найменше, не пропав йому усміх з вродливого лиця, стояв він коло Ярослава, високий і могутній, годі було й шукати ліпшого й виднішого князя для цього великого вільного города; але все на світі буває, в останню мить князь міг вимовити перше-ліпше ім’я, що спало б йому на гадку, може, мав домову з якимсь із своїх молодших братів, про долю яких ще ніхто нічого не відав, може, пришле їм брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Пскові; затамувало віддих усе віче, стежило за князем, а той витримував урочистість миті, поклав руку на яблуко меча, вперся міцніше ногами в вершину вічового пагорба, гукнув голосно й дзвінко, помолоділим голосом:
— Коснятина, сина Добрининого!
І Коснятин, мов підрубаний, упав на коліна перед князем, поцілував Ярославові руку, яка тримала наголовач меча, оросив своє велике вродливе обличчя слізьми вірності й розчулення, промовив у тиші, яка ще й досі лежала над віче:
— Клянемося тобі, Великий князю, дотримувати вірності у всьому!
— Клянемося! — ревнуло віче.
Здається, ніхто й не помітив обмовки Коснятинової щодо «Великого князя», не зважив на неї й князь Ярослав, бо ні в чому не змінилося його лице, тільки тернув навіщось лівою рукою вуса, так ніби змахував з них сльози, що, непомічені, скотилися йому по щоках, та хіба ж могли бути непоміченими перед тисяччю очей!
Але нарік тепер Коснятина князем і, за княжим звичаєм, повинен був обійняти й поцілуватися з ним перед усіма, як з рівним собі, по-братськи, і Ярослав обійняв Коснятина, і вони поцілувалися, і тепер справді заплакали обидва від розчуленості, заплакали безпричинно, як то роблять завжди чоловіки в хвилини, яких не можуть збагнути ні жінки, ні діти.
Вдосвіта наступного дня відпливали від Новгорода лодьї з воїнством.
Вже на волоках приспіли навстріч князеві нові тужні звістки про те, що стіл київський захопив підступно Святополк, що вбиває він рідних братів у негідному своєму устремлінні до одинацтва, навчений, видно, всього лихого в свого тестя в західних краях, названих так вельми слушно, бо, як то мовиться, заходять там разом з сонцем і всяка правота, і послушання, і любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебні на спомин його душі, пливли далі, нові чутки стрічали їх тепер уже про смерть Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там і про зникнення Глібове, який поїхав до Києва, щоб побачити отця свого, а побачив, виходить, тільки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно колись пригрітого їхнім покійним отцем.
Ще десь у далекій Тмутаракані був старший брат Мстислав, але сидів він там незрушно на узбіччі — видно, не дуже хотілося йому втручатися в суперечку за київський стіл, привчений до теплого сонця тмутараканського, до грецьких вин і східних присмаків, не хотів, мабуть, повертатися в київські морози та дощі; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав скарати братовбивцю Святополка, він ішов на Київ швидко й упевнено, по дорозі прилучалися до нього всі, хто здобувався на якусь зброю, вирушали йому назустріч з волостей боярці, приходило й з Чернігова, і з Дерев, і з інших земель руських стільки людей славних і можних, що було б задовго називати всіх поіменно.
Якби Ярослав виступав проти рідного батька, то, мабуть, утікали б від нього ночами воїни, яким сам платив, лякаючись кари божої й людської за діло негідне, але тепер усе повернулося так, що йшов він на Київ чинити відплату, і за нього ставала вся земля, а Святополк хтозна-чим і тримався, хіба що мізерною силою своїх вишгородців, та ще й печенігами, чотири коліна яких, здається, завжди були готові підтримувати його, а коліна ті: Гіазіхопон, Гіла, Харов і Явдієртим.
Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати
