Диво - Павло Архипович Загребельний

впертого, безнадійно сміливого плану порятувати Софію, далі вів мовчазне змагання з Шнурре, ставив і руйнував на другий день риштовання, кілька разів починав навіть роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там, де слід, що нічого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й не так кваліфіковано, як належало б у соборі, який залічується до найцінніших мистецьких пам’ятників цивілізованого світу.

Тоді з’явився в професоровій квартирі Бузина.

Той самий Бузина, що до війни. З тою самою статурою, навіть шанобливості в нього не поменшало до професора, а в мові з’явилося й геть смішне: кожне довге слово Бузина розділяв навпіл, вставляючи поміж тих двох частин пробачення. Виходило таке: «Плат-даруйте! — форма», «Натура-даруйте! — лізм», «Популя-даруйте! — ризація».

— Ви звідки? — спитав його професор Отава не те що здивовано, а просто для годиться.

— Даруйте, але з Харкова,— сказав Бузина, вмощуючись.

— Але ж ви… евакуювалися, здається? — професорові важко було вимовляти це слово. Рятівне, прекрасне тепер слово «евакуація». Виїхав би він — і нічого б не було. Головне — Борис. Але ж собор, Софія!.. Її не евакуюєш! І Києва не евакуюєш. Заводи? Що ж, заводи щасливіші за міста, навіть за окремих людей щасливіші, бо заводи потрібні багатьом, а поодинока людина може бути й нікому не потрібною. Міста ж люди кидають часто. Столиці засипані піском. Ніневія, Персеполіс, Вавілон… Але Бузина й столиці — речі несумісні.

— Роз-даруйте! — бомбили! — сказав Бузина.

— А інститутські сейфи? — з жахом спитав Отава, бо знав, що там — найцінніше: старовинні пергамени, раритети, і той шматок пергамену, що він двадцять років тому дістав з засмоленого глека,— теж там, у інститутських сейфах.

— Роз-даруйте! — бомблені, — безжурно промовив Бузина.

— Тобто як? Сейфи — розбомблені? Але ж це — неможливо!

— Даруйте, професоре, але тепер усе можливе,— потягнувся смачно Бузина.— От і ви спів-даруйте! — робітничаєте з німцями. Хіба це можливо? Але факт!

— Я не співробітничаю,— твердо сказав Отава.— Я не зрадник. Я…

— Не бійтеся мене,— милостиво дозволив йому Бузина,— я чоловік свій. Все знаю. І цілком поділяю ваші погляди. В Харкові я працював у газеті «Нова Україна». Друкувався під псев-даруйте! — донімом. Вгадайте — яким? Ніколи не вгадаєте! Паливода! Той самий професор Паливода. Пам’ятаєте, його знищили, а я вос-даруйте! — кресив! Але ж платили!.. Чотириста карбованців на місяць, а кілограм хліба на ринку — сто п’ятдесят. Пайок хліба — двісті грам. Хіба то хліб? Сльози! І це — на Україні!

В Бузини, окрім пробачливості, в мові з’явилася ще незвична для нього енергійність. Дивовижне поєднання: енергійність вислову з боягузливістю думок.

— Але ж, здається,— зневажливо мовив Отава,— ви тоді на вимогу отих зневажуваних тепер вами «більшовиків» згодилися привласнити працю професора Паливоди, поставивши своє ім’я під його статтею.

— Тільки тому, що в тій статті були анти-даруйте! — радянські думки. Професор Паливода прославляв старовинні фрески й мозаїки, проти-даруйте! — ставляючи епоху князівську епосі боль-даруйте! — шевицькій, яка нічого подібного не створила. Я ж був настроєний анти-даруйте! — радянськи вже тоді, але з певних міркувань…

— Що ж до мене,— підійшов до нього Отава,— то я з міркувань, яких не стану розкривати перед такою жалюгідною душею, як ви, вигнав вас із свого помешкання тоді, роблю це й нині. Геть!

Він показав рукою на двері, але Бузина й не ворухнувся. Розсівся ще вигідніше, посміхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив «паф! паф!».

— Все відомо,— сказав, фамільярно підморгуючи професорові. — Аб-даруйте! — солютно все! Вас не вилікувала навіть війна, професоре Отава. Але! — Бузина підніс палець.— Час роман-даруйте! — тики минув. Не романтики й фантазій вимагає тепер наш народ, а впертої напру-даруйте! — женої праці. Всі не-даруйте! — обхідні умови для цієї праці створюють нам наші німецькі друзі й керівники.

— Геть! — вигукнув Отава.

Бузина підвівся. Скинув з себе прибраний блазенський наряд, сказав твердо, без жодних словесних вихилясів:

— Німці не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з вами занадто довго. Випадково я довідався про ваше саботажництво в Софії. Од такого большевицького прислужника іншого не доводилося й ждати. Ви думаєте, я забув про Михайлівський монастир? Скільки вам заплатили тоді большевики? Завтра я продам німцям це повідомлення ще дорожче! І сам покерую роботами в соборі!

Він пішов до виходу, а Отава навіть не вигнав його далі, не зачиняв за ним дверей, зробив це Борис і радо б запустив у дебелу спину йому чимсь важким, якби мав під рукою. Коли прибіг до батька, батько плакав.

— Ти повинен зневажати мене, Борисе,— сказав він синові.

— Не треба, батьку,— пригорнувся до нього син,— я тебе розумію, не треба…

— Ні, ти нічого не знаєш. Я тільки вдавав з себе завжди твердого й послідовного, а насправді ж був безхарактерним і боягузливим створінням. Моє життя — це суцільна помилка, нікому не потрібне, згаяне марно…

— Батьку! — злякано вигукнув Борис.— Що ти ото на себе…

— Ти нічого не знаєш,— знов повторив професор,— але повинен знати… Твій батько… Це було, коли ти ще був зовсім малий… Оголошено тоді конкурс на проектування нового центру Києва. Подано на конкурс кілька проектів. Одні пропонували створити новий центр на Звіринці, щоб з Наводницького мосту відразу в’їздити до нових, соціалістичних дільниць, а цю частину міста лишити як архітектурний спогад про минувшину. Друга група авторів пропонувала перепланувати площу в кінці Хрещатика перед філармонією і винести новий центр на дніпровські береги, просто в парки. Треті наполягали на тому, щоб поруйнувати все, що лишилося від князівських, експлуататорських епох, і на місці древніх городів Володимира і Ярослава створити пам’ятки нової епохи. Починати треба було від Михайлівського монастиря, бо він займав вихід на дніпровську кручу, звідки мав розпочинатися монументальний ансамбль. Спалахнула суперечка навколо Михайлівського монастиря, знайшлися відважні й розумні люди, які захищали монастир, надто ж його собор, де були безцінні мозаїки й фрески, але сила була не на боці тих людей… В суперечку втягнуто й мене. Спершу я займав позицію помірковану, але потім на мене натиснули, дали мені до зрозуміння, що йдеться не тільки про створення нового центру Києва, а й про створення, може, цілої школи нових мистецтвознавців, серед яких, здається, бажано б мати також ім’я Гордія Отави. Потрібен був мій підпис під листом, у якому заперечувалися доводи професора Макаренка про докончену необхідність зберегти Михайлівський монастир. Я не підписав листа в категоричній формі, я додав до нього, що слід неодмінно зняти в соборі найцінніші мозаїки і фрески. Але хіба це змінило справу? Потім, підписавши, я зрозумів, яку тільки помилку вчинив. Коли прийшов на