Диво - Павло Архипович Загребельний

і так, забезпечені від будь-якого стиску й румовища, прослідували спокійно до палат; але Ярослав блиснув гнівним оком на Коснятииа за таку вигадку, він лякався осмішитися в цім дубовім ворі, зате Ірині сподобалася посадникова вигадка, вона першою ввійшла в вор, подала руку князеві, той, щоб не суперечити жоні, слухняно пішов за нею. Коснятин дав знак носіям, вор піднято трохи над землею, і він плив, оточений кільцем варязьких дружинників, тихо й маєстатично, достосовуючись до плавної ходи молодої княгині і розтелесованого князя, що вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи її. Чи не найдужче злостився князь на Ірину. Висіла тепер у нього на шиї, мов млиновий камінь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за ліси до Шуйці, і ніхто б не знав, де він і що з ним, на колінах би благали князя повернутися, бо народ без князя — що отара без пастуха, безборонний і невлаштований, а він би собі мав тиху втіху з своєю навісною Забавою, і знову б світилося її молоде, незабутнє тіло і сам він молодів би серцем, переживав би те, чого й не пережив у своєму житті, відразу постарілий і споважнілий своїм князюванням і великими книжними мудрощами.

Коснятин ішов по той бік дубової огорожі, намагався вловити княжий погляд, але Ярослав уперто відвертався од нього, злий на весь світ, тоді Коснятин проговорив князеві в бік, простромлюючи крізь пакілля носа і просовуючи свої пшеничні вуса:

— Присягаюся тобі, князю, що знайду всіх винуватців.

Але тут проштовхався наперед рухомої клітки хтось з варягів, гукнув сполохано:

— Торд-старший убитий, і Торд-молодший, і Ульв, і ще багато наших…

— Всіх убивців поставлю перед тобою,— знов сказав Коснятин збоку.

— Що вбивці? — гірко всміхнувся князь.— Вже мені тепер не воскресити ні Торда, ні Ульва, ні будь-кого з вмерлих.

Коснятин відійшов од двору. Міг би покинути князя на півдорозі, то відразу б кинувся виконати свою обіцянку, щоб потішити Ярослава бодай трохи, але ще мав відпровадити княжу пару цілою й незачепленою до палат, а вже лиш по тому взятися до діла.

Ще й день не кінчився, не втихомирився ще Новгород, який кипів тепер у всіх своїх кінцях, далеких і близьких, а посадник, відсвіжений, у новому вбранні, усміхнений і урочистий, підвів до брами княжого двору так само урочистих Жировита, Тверяту й ще кільканадцятеро воїнів Славенської тисячі — всіх тих, хто вранці сьогодні спричинився до небувалого в Новгороді.

— Князь давно хотів провчити кількох варязьких гультяїв, щоб не вносили вони ворожнечі між дружиною й Новгородом,— казав Коснятин Жировиту і його товаришам,— бо виступати в такий похід треба здружено й одностайно. А паршиву вівцю — геть!

— Прибрали! — пробурмотів Тверята, що встиг порахуватися й з своєю безпутною жіночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було уявити йому, як далі житиме без її палких стисків нічних, але однаково діло зроблене, мав з чим стати перед князем.

Жировит мовчав, він без надмірної охоти пристав на вмовляння посадникові йти до князя за винагородою, якось не дуже вірилося йому, щоб Ярослав, ще вчора задивлений тільки в своїх варягів, сьогодні готовий був давати золото людям, які прибрали кількох його вірних дружинників, а з-поміж них навіть найближчих княжих охоронців, знаних усьому Новгороду. Але Коснятин усміхався так ласкаво й засліплююче, що не вірити йому було б просто гріх.

Коснятин усміхався й тоді, коли вони проходили браму, пильновану похмурими варягами, які підозріло дивилися на озброєних бравих новгородців, що й собі всміхалися слідом за своїм веселим посадником: Коснятин ніс свій посміх і до княжих палат, виніс його й звідти, з’являючись па ганку разом з Ярославом, і навіть понуре князеве лице мовби освітлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, і новгородці ще більше повірили в бажання князеве не тільки побачити їх, а й належно винагородити. Тільки Жировит, воїн досвідчений, знов відчув у серці поколювання і важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде далі, спробував навіть видавити собі на уста посміх, переймаючи його від посадника, і Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородців з-під брів, наставив на них свого важкого, набряклого від багатоденного пияцтва носа, спитав коротко:

— Оці?

— Вони,— радісно мовив Коснятин.

— Взяти їх у мечі, — так само неголосно й спокійно сказав князь, і кілька варягів, які стояли внизу на східцях ганку між князем і новгородцями, вмить оголили свої широкі двосічні мечі й ударили на спантеличених новгородців, а з усіх боків двору повалило варягів сила-силенна, і закипіла кривава баня перед очима в князя і посадника. Ярослав так само був похмурий, а Коснятин посміхався сяйливо й безжурно. Може, зітер він свою посмішку тільки тоді, як увечері вибрався до города і сказав там комусь про побоїще на княжому дворі, а може, й не він те сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є здатність видобуватися звідусюди, і тепер уже по Новгороду лунав не той піднесений вигук, що над Волховом при княжій учті, а болісний зойк: «Наших побито!»

— Воїнів славенських побив князь!

— Варяги вбили воїнів Славни у князя!

— Жировита з товаришами вбито!

— Князь убив Жировита!

— Варяги б’ють наших!

Отак воно й перевернулося: «наші б’ють варягів» — «варяги б’ють наших!». Натовпи збиралися коло княжого двору, горіли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночі проштовхалося до брами троє змучених верхівців, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхівців з коней і була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск і лемент:

— Люди, вгамуйтеся! Вісті несемо князеві! Горе велике! Князь Володимир…

Тоді юрмище стало потроху стихати, і посланець вигукнув ще голосніше, так, що почули не тільки найближчі від нього, а й багато хто ще:

— Великий князь Володимир преставився в Києві!

Де й узявся Коснятин, розчистив умить прохід для посланців, обстав їх з своїми вірними людьми, достукався до брами і без перешкод провів гінців до князя, а за брамою знову заколотилося і завирувало, та вже не докучав тепер той гук Ярославові, не лякався він ні криків, ні вогнів, сказав Коснятинові:

— Скликай вранці віче на Софійській стороні.

І прибув на віче без варязької охорони, тільки з кількома своїми отроками та стяговниками, бо княжий прапор — це честь. Стяг собі вибрав Ярослав, достосовуючись до батька, князя Володимира. У