Диво - Павло Архипович Загребельний

в князюванні (де ще воно?) та в мужській своїй силі, хоч ні над тілом її, ні над духом володарювати не вдасться. Це відкриття глибоко вразило Ярослава, він би не хотів мати в себе під боком людини, яка зберігала свою особистість і жила б незалежно від його волі, неприступна й насторожена. Але що міг удіяти?

— Іду на Київ, і ти зі мною теж,— сказав він, намагаючись бодай чимось дошкулити їй.

— Вельми кортить мені подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пісні про нього.

— Не дивитися йдемо — князювати,— нагадав Ярослав, хоч якось не мав певності в цьому наміру після сьогоднішнього вечора, коли все йому вислизало з-під ніг.

— Тому й приїхала до тебе,— посміхнулася холодно Інгігерда,— вірю в тебе, знаю, що будеш князем у Києві.

— Віриш? — Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполохані тіні заметалися позад нього, свічі хапливо обіймали йому лице теплими долонями променів.— Знаєш?

— А так.— Вона посміхалася незносно й погордливо, він ненавидів її за ту посмішку, якби на її місці була якась інша жінка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Ірину, яка, ще й не ставши, власне, як слід навіть княгинею новгородською, вже з певністю говорить про стіл київський. Сп’яніння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, він підійшов до ложа, рвучко схилився над Іриною, з палкою жорстокістю впився губами в її уста, забив їй віддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всім своїм великим тілом, щоб вирватися від нього, але Ярослав обхопив її руками, бо відступати вже не мав куди; відкрилося йому вмить, що нічого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усім на світі, починаючи від рідного батька і рідної жони, аж до найзапекліших ворогів, бо й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?

Зранку, після святої служби в церкві й роздавання милостині убогим, звелів Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стільки столів, скільки треба, щоб умістилися всі бажаючі, і весільна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усім Новгородом і був любий серцю новгородців, і жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очікування, і настороженість теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливості в тих очах, але ще, мабуть, не наспів час для того, не могла впокоритися Ірина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, і в безладному гаморі то там, то там давалося почути окремі вигуки:

— А поб’ємо киян з нашим князем!

— Куноємців надутих!

— Здирців наддніпрянських!

— Меча тримати не вміють!

— Торбохвати!

Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погуків, ішов туди, підіймав чару за здоров’я князя, за успіхи київської виправи, за Новгород Великий, а сам на думці мав передовсім самого себе, і зухвалість його непогамованих намірів підносилася до розмірів небувалих. Князі завжди люблять оточувати себе людьми смирними, які б легко піддавалися їхнім бажанням, ні в чому не перечили. Такими найчастіше є невігласи. Коснятин же вважав, що перевищує Ярослава у всьому, виказував позірну смиренність і слухняність, а тим часом повертав князя у вигідному для себе напрямку. Відступати тому вже не було куди, та якби й запрагнув відступу, то посадник подбав, щоб відрізати й останню стежку, пославши варягів нагінці за Глібом. Як упаде на Ярослава провина за братове вбивство, тоді єдине для того спасіння: добувати київський стіл, бо тільки владою можна покрити найтяжчий злочин.

З нетерпінням ждав Коснятин Торда-старшого з його таємничої злочинної виправи. Бадьорився на цілоденних учтах, на продовження яких підбивав Ярослава,— мовляв, для піднесення духу новгородців, слугував князеві вірно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною йшов спочивати, перший стояв коло тих самих дверей уранці, зустрічаючи князя після ночі, так мовби й не спав і не лягав. Здавалося, нескінченні тривоги, хвилювання і затаювання мали б підірвати здоров’я будь-кому. Та тільки не Коснятинові. В його великому потужному тілі стачало сил на все: і на пиття, і на метушню, і на прислужництво князеві, і на пильнування за порядком, не забував і про готування до походу, в короткі нічні часи ще й вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона мужа і єства його; коли ж посеред ночі пролунав умовлений стук у браму посадницького двору, то Коснятин,— ніби й не спав усі ті ночі, — вмить накинув на себе одіж, сам вибіг у двір, відчинив браму, впустив трьох темних вершників, сам простежив, щоб поприв’язували вони коней, потім запросив до горниці, засвітив одну тоненьку свічечку, спитав хрипко Торда-старшого, який стояв перед посадником разом з Тордом-молодшим і Ульвом:

— Ну?

Варяг мовчки розв’язав шкіряного міха, викотив з нього під ноги Коснятинові щось темне й кругле, посадник узяв свічку, нахилився, присвітив, додивлявся недовго, але пильно, знов поставив свічку, потім загасив її, звелів:

— Прибери.

— Це можна й навпомацки,— сказав Торд-старший,— але золото лічити ми звикли при світлі.

Він пошурхотів мішком, тоді Коснятин знову запалив свічку, цього разу вже товщу, сказав розвеселено:

— Я теж люблю додивлятися до золота, навіть віддаючи його!

Варяги прийняли жарт посадників, засміявся навіть мовчазний Ульв, вони ще не знали, на що здатен Коснятин, та й хто б розпізнав за веселою зовнішністю цього чоловіка-красеня похмуру, мстиву душу. Навіть Торд-старший, який мав чималий досвід у вистежуванні значних людей і прибиранню їх зі світу непомітному й умілому і звик до таємничої серйозності, якою супроводжувано завжди розмови про такі справи, був спантеличений трохи Коснятиновою поведінкою, який усе міг перевернути на жарт. Од такого чоловіка приємно було одержувати плату за будь-яке діло. Посадник, видавши варягам обіцяне, поштовхав їх межи плечі, вони й собі поштовхали жартома посадника, розсталися друзями ще більшими, аніж перед тим, варяги поїхали собі на двори Поромонині, що вже займали площу, здається, більшу за княжий двір і купецькі становища, а Коснятин повернувся до розіспаної своєї жони з білим, солодким тілом і поцілував її так міцно, що їй мовби повернуло найперше дівування, потім вони досипали ніч у снах барвистих і бажаних для обох, а вдосвіта посадник уже стояв у шанобливому поклоні, ждучи виходу князевого й княгининого до моління. І ще був останній день весільної учти, бо Ярослав уже знетерпеливився і звелів скликати воїв кожного до