Диво - Павло Архипович Загребельний
— Наробив же ти,— притишуючи голос, сказав Путьша,— ріж намет, загортай князя, та й гайда!
Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Від діда-прадіда передалося Єловиту розбійницьке ремесло, вистежували вони проходящі повз Вишгород наладовані товарами купецькі човни, нападали на них темними ночами, мовчки відправляли купців і гребців на той світ, забирали все з човнів, топили й човни, так що десь на дні збиралися цілі кладовища з людей та човнів, а єловити заможнішали, багатство їхнє росло, мов ті верби з води, всі кінці своїх злочинів теж уміло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка — то чого ж було лякатися? Він вихопив ножа, полоснув по намету, вирізав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорія, помітив на його шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить міцно. Шкода було втрачати таку коштовність. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно відтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собі за пазуху, а вже тоді став загортати в шматок намету Бориса, ще не відаючи навіть, чи той мертвий, чи тільки в непам’яті.
Так розпочав: свій кривавий і окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довідавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти від Святополка до свого тестя в угри, але наймані вбивці наздоженуть Святослава в Карпатах і вб’ють безжально й жорстоко.
Але одна лиха воля наштовхнулася на другу, теж лиху, хоч і несвідомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не міг стосувати способів, уживаних Святополком, він ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорів сумління буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганні сісти на київськім столі, він би з обуренням відкинув намову вдатися до усунення смертю братів своїх, нехай і народжених од різних матерів, але ж від одного батька. Та Ярославові поки що прийшла на поміч сила стороння, називалася ж та сила — Коснятин, посадник новгородський.
Коснятин був старший літами й досвідом за Ярослава, він гаразд відав, що до влади найлегше йти тільки тоді, коли ніщо і ніхто не стоїть між тобою й владою. Між київським столом і Ярославом стояло аж занадто багато людей: усі його брати. Одні були далеко, інші, як Судислав, сиділи тихо, а цей молодик заїхав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому братові, що виступить проти нього разом із Володимиром, нагрозився й поїхав собі, вважаючи, ніби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що таке зухвальство треба карати, і то негайно й безжально. Отож і підмовив Торда-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне діло тої самої ночі, коли князь Ярослав повів свою молоду жону на перші покладини.
Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботі золото, а в другому нагайку — хай жде достатку, але не забуває про впокорення повсякчасне. Інгігерда, яку князь став називати по-своєму — Іриною, непевно якось усміхаючись, стягла йому один тімовий чобіт, обшитий увесь перлами, потім стягла й другий і відкинула його далеко, а ще далі — гарапника. Стояла на колінах, випнувши груди, розпроставши зігнуті в ліктях руки, загадковий усміх блукав у неї на устах, такий схожий на усміх Забави-Шуйці в перший день їхнього зближення, що князь, забувши про урочистість хвилини, не став ждати, поки княгиня підведеться і піде на ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось незграбно, боком; сп’яніння від цілоденної гульби, видно, давалося взнаки, з коротким, нетерплячим схлипом він навалився на Ірину, і вже не були вони князем і княгинею, не було в ній нічого від холодної загадкової королівни; підхоплені лютою пожадливістю тілесною, вмить стали вони звичайними людьми, смертними й грішними, і потонули в темних солодощах, забувши про всі справи світу. Коли ж згодом Ярослав знов, як тоді, з сіней, взяв жону з підлоги, незграбно й невміло, відніс її на ложе і при хисткому світлі свічок па мить зазирнув у її пронизливо-прозорі очі, гарячою ненавистю вдарило йому в серце, він стиснув їй руки, аж вона застогнала, і цього вже стало задосить для нього, вік відчув себе бодай трохи відомщеним, одійшов у темряву, подалі від ложа, став спиною до жони, сказав глухо:
— Чому не ціла?
— Бо дорога далека,— відповіла вона відразу, мовби ждала такого запитання.
Ярослав відчув себе ураженим ще більше. Виходить, вона їхала до нього і не ждала навіть зустрічі з своїм майбутнім мужем, не пошанувала його ніяк.
— То як це? — допитувався він, хоч і знав, що про це не слід більше говорити.
— До тебе далеко… не далеко — довго.— Вона, видно, плуталася в словах, і він нарешті збагнув, що йдеться про давніші часи, коли вона ще й не чула, може, про нього і коли, отже, він не мав і не міг мати над нею жодної влади. Та й сам тоді хіба вже зберігав себе в неторканості?
— Чи у вас королі б’ють своїх жон? — спробував перевести розмову трохи на жарт, але Ірина потрактувала його запитання всерйоз.
— Хто дужчий, той того і б’є, — сказала вона, не ворушачись, з цілковитим відчуттям вищості над князем, який першу шлюбну ніч розмінював на таку дріб’язкову розмову.— Жони у нас теж сильні. Вибирають у нас теж не завсігди чоловіки. Буває так, а буває й інакше.
— Тебе вибрав я,— твердо сказав Ярослав, дякуючи богові, що сповивав його темнощами.
— Схотіла я поїхати до тебе, от і маєш мене тут. А послати ніхто не зміг мене.
Він знав тепер точно: житимуть вони в постійній ворожнечі, ніхто не поступиться ні в чому, тільки й переваги його було
