Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

за собою. Якщо в молодості я теж був людиною дії та рідко знаходив час, аби зосередитися на роздумах, то тепер мені дедалі частіше видаються сумнівними будь-які дії та вчинки. Зрештою, що можна зараз здобути активними зусиллями? Купони на їжу, цигарки, купку нічого не вартих банкнот, перепустку через кордон, якого ще вчора не було і не буде вже завтра, проте саме сьогодні без перепустки його не перетнути? Невже все це варте аж таких зусиль? Довкола самі руїни та смерть: те, чого не знищила війна, нищить мирне життя, і це не може не провадити мільйони людей до зневіри.

— А, до речі, про перепустки! Ви ж, мабуть, не для світської бесіди зі мною сюди приїхали. Чим можу допомогти? — спохопився Ґрехем.

— Нам зі Софією необхідні перепустки до Мюнхена. Як я вже згадував, там ми маємо попросити благословення її батьків на наш шлюб, — сказав Вільгельм.

— О, це сумно, бо я маю суворий наказ не видавати жодних перепусток, — усміхнувся майор Ґрехем.

— І що, немає жодної можливості дістатися до Мюнхена?

— З вашою австрійською перепусткою ви можете доїхати до Зальцбурга. Якщо ви досвідчений подорожній, то далі вже якось дасте собі раду.

— Я вас зрозумів. Дуже дякую, — вклонився Вільгельм.

Через лічені хвилини після цього Вільгельм і Софія отримали червоні книжечки зі солідною назвою «Passeport allié» та зі записами англійською, французькою, німецькою і російською всередині. Ці документи дозволяли їм їхати до Зальцбурга.

Вийшовши з американського офісу, Вільгельм зі Софією побачили, як на майданчик перед садибою Військової адміністрації Тиролю, де стояли кілька французьких авто, в’їхав американський автомобіль і з розгону врізався в машини французів, добряче їх пошкодивши. Водії французьких машин обурено перемовлялися між собою, проте так і не наважилися відкрито запротестувати. З їхньої розмови стало зрозуміло, що це — одна з улюблених розваг американських солдатів…

З Інсбрука вони змогли виїхати аж опівночі: швидкий потяг запізнився на дві години. Вокзал було зруйновано, тож поїзди зупинялися на кількадесят метрів далі від його колишньої будівлі. Разом із Вільгельмом і Софією кілька десятків людей чекали на морозі приїзду потяга. Ще стільки само стояли в тунелі, де нібито було не так холодно. Перші вагони поїзда, який приїхав, було зарезервовано для окупаційних військ, і тільки вони мали освітлення. У вагонах для цивільного населення панувала цілковита темрява, вибиті вікна було позатикувано коцами чи заставлено картоном. З вагонів ніхто не виходив. Навпомацки Вільгельм і Софія зайшли досередини, побоюючись, що там буде тісно і їм доведеться їхати стоячи. Та все виявилося ліпше, ніж вони сподівалися: вдалося навіть знайти сидячі місця, й цілу дорогу до Зальцбурга вони дрімали сидячи. На демаркаційній лінії між французькою та американською окупаційними зонами потяг запізнювався вже на три години, зате перегляд документів минув швидко і без проблем. Прикордонники не дуже цікавилися документами, питали тільки про цигарки і конфісковували їх у кожного, хто мав. Так Вільгельм теж залишився без цигарок, які прихопив не стільки для себе, скільки для обміну, бо ж то була найбільш надійна валюта у воєнний час.

До Зальцбурга потяг прибув близько одинадцятої ранку, з чотиригодинним запізненням. У кав’ярнях біля розбомбленого вокзалу сиділи люди, котрі принесли зі собою хліб і американський смалець. Вони пили гарячий чай із липи та з ромашки — інших напоїв у кав’ярнях не було. Та, коли Вільгельм і Софія зайшли до одного з таких закладів, виявилося, що вони запізнилися, бо кав’ярні працювали тільки до 11-ої. Їм дозволили сісти за столик і з’їсти свій хліб зі смальцем, але теплого чаю замовити вже не вийшло. Після такого спартанського сніданку вони рушили до центру міста.

— Тут видно ще менше слідів бомбардувань, аніж в Інсбруку, — зазначила Софія. — Навіть центральний міст не висаджено, і ним курсують військові автомобілі. Але місто робить якесь дуже сумне враження. Ці безлисті дерева, холодний сірий туман — усе це навіює якусь безнадію.

— Ну, було би дивно, якби ти почувалась інакше після ночі на холодному вокзалі й у переповненому потязі,◦— усміхнувся Вільгельм. — Але нині вночі ми будемо спати в більш затишному місці. Побачиш.

— Ловлю на слові,◦— усміхнулася Софія. — Але спершу залагодьмо подальшу подорож до Мюнхена.

Вони вирушили навмання порожніми полуденними вуличками і раптом побачили невеликий тлум біля дверей із написом «Туристична фірма».

— Дивно: які ще туристи, коли ніде не дають перепусток? Подивимося? — запропонував Вільгельм.

Вони зайшли досередини і побачили напівзатерті — ще давні — оголошення про поїздки, про залізничні маршрути, про ціни готелів. До одного-єдиного віконечка вишикувалася черга. Над віконечком був напис: «Перепустки».

Вільгельм і Софія зайняли чергу й уже через кілька хвилин отримали цінну інформацію: через велику кількість біженців із Німеччини місцева влада Зальцбурґа змусила окупаційну владу підписати ухвалу про дозвіл на репатріацію таких осіб, котрих місто зобов’язалося доправляти до Мюнхена власними автобусами. У віконечку з написом «Перепустки» американський офіцер видавав саме такі дозволи на репатріацію, — ясна річ, не заглиблюючись у деталі тих документів, які йому показували. Хтось із черги розповів, що дозвіл із печаткою якось поставили навіть на чистому папірці, на якому задля жарту намалювали свастику. Тож коли Вільгельм і Софія підсунули офіцерові свої червоного кольору «Passeport allié», без фотографій і без детальних особистих даних, зате з дозволом на необмежене перебування в Зальцбурзі, офіцер не вагаючись поставив печатку. Так через годину після прибуття до Зальцбурґа вони вже мали дозвіл на виїзд до Мюнхена, що ще вчора в Інсбруку здавалося чимось недосяжним.

У тій самій черзі їм випало довідатися,