Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

Софія мовчки передала йому лорнетку в замшевій торбинці. Згодом, уже вдома, вона витягла з цієї торбинки записку з проханням знайти німецькі документи для британського військовика, чий літак було збито.

— Бачиш, се серйозний чоловік, — радів Вільгельм. — Відразу дав тобі справжнє завдання.

— Я не думаю, що це — справжнє завдання, — відповіла Софія. — Радше перевірка. Але я її пройду.

Через два тижні Софія з Маасом знову сиділи поряд у концертному залі «Товариства любителів музики». Цього разу Софія вбрала не чорну, а червону вечірню сукню. Так вона і чергувала їх надалі: в чорній сукні отримувала записки від Мааса, в червоній — віддавала йому відповіді від свого керівництва.

Про те, як переконати батька дитини, що слід використовувати у вихованні новітні методики, а не знайомі з власного дитинства крики та сварки, які нічого не дають, у жодному з порадників не йшлось. Українські педагоги та психологи зверталися зі своїми порадами винятково до жіночої авдиторії. Так само робили і досвідчені мами, котрі ділилися своїми успіхами чи невдачами. Закордонні порадники орієнтувалися на покоління батьків, котрих уже виховували без застосування авторитарних методів, і для цих порадників проблеми Галини та Гриця вже давно залишились у минулому як проблеми попередніх генерацій.

Загалом Гриць погоджувався з Галиною, що було би чудово виховувати сина без сварок і криків, самими лише правильно побудованими реченнями, проявляючи емпатію, розуміння, залучаючи ігрові методики, жартуючи та чудово розважаючись разом. Але на практиці здійснити це було так само складно, як і досягнути бажаного результату традиційними методами виховання. Замість старанно вивчених «правильних» фраз із язика постійно зривалися звичні з власного дитинства.

— Розумієш, у нього надто багато непродуктивного часу в житті,◦— пояснювала Галина Грицеві.

— Що це означає?

— У школі йому щодня годинами дорікають, сварять, оцінюють, він сидить там у спертому повітрі, серед криків, бійок, метушні й приходить додому повністю виснажений. А тут ще ми замість того, щоби дати йому відпочити, вигадуємо корисні заняття: додаткова математика, іноземна мова, читання, каліграфія. Не дивно, що він хоче заховатися від цього всього і прагне втупитися в екран телевізора чи комп’ютера, щоби відволіктись. І я його розумію.

— Ну, звичайно, ти ще і захищаєш його. Треба просто заборонити телевізор та ігри до того, як буде зроблено всі уроки.

— Це не допоможе. Я вже забороняла. Тоді він просто сидить годинами за столом і не робить нічого. Це страшенно депресивно.

— Ну, і нехай сидить, — принаймні не псує очі перед екраном.

— Але так ми не розвиваємо його внутрішньої мотивації. Він тоді вчиться лише для того, щоби ми від нього відчепились. І ще іноді для того, щоби йому щось купили.

— Яка різниця, для чого він вчиться? Аби тільки вчився!

— Є різниця. Він отримує хороші оцінки за домашні завдання, бо їх ми робимо разом і я все перевіряю. Але у школі він неуважний, пише неохайно і робить помилки. Тому, зрештою, всі зусилля зводяться нанівець.

— То, може, більше лупити?

— Ти мене не чуєш! Я тобі кажу про те, що потрібно розвивати внутрішню мотивацію. Він має вчитися тому, що це дасть йому впевненість у собі, приємність отримувати похвали та добрі оцінки, усвідомлення, що він знає більше за інших, а не страх, що тато насварить, а мама не дозволить пограти на комп’ютері.

— Ну, і що ти пропонуєш?

— Спробуймо обліковувати вільний час. Дивися. Тиждень має сто шістдесят вісім годин. Нехай п’ятдесят вісім із них ми спимо. Ще приблизно п’ятдесят витрачаємо на школу-роботу-домашні завдання-їжу-побут і так далі. Залишається приблизно шістдесят годин вільного часу. У тебе є враження, що ти маєш шістдесят годин вільного часу на тиждень?

— Ні. У мене враження, що я взагалі не маю вільного часу.

— От про це і йдеться. Олесь думає так само. І навіть гірше: він думає, що весь його вільний час ми крадемо на ідіотські уроки і на додаткові завдання. Примушуємо його щось робити. Спробуймо показати йому, що в нього насправді багато вільного часу, і допоможімо навчитися раціонально цей час розподіляти.

— Добре. А як?

— Ми візьмемо дошку. Розділимо її на три частини: Оле-севу, твою і мою. Приклеїмо на них по чотири квадратики з кольорового паперу: для зусиль, для ліні, для творчості і для спілкування. Купимо кольорові цвяшки, кожен із яких символізуватиме півгодини, і будемо відзначати, на що саме витрачаємо свій час. Наприклад, Олесь зробив уранці зарядку — може причепити на дошку один кольоровий цвяшок за зусилля; витратив додаткову годину і намалював гарний малюнок на додачу до завдання з англійської — два кольорові цвяшки за творчість. Ми з тобою отримаємо цвяшки за спілкування в такі години, як зараз, коли щось обговорюємо, і цвяшки за лінь, коли просто втикаємо в телевізор. Якщо я допомагатиму Олесеві з уроками — отримаю цвяшки за зусилля, а якщо він упорається сам — то зусилля буде зараховано йому, а я можу полінуватися. Якщо ж він зробить уроки самостійно і правильно, то ми купимо тістечка, вип’ємо разом