Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

— Мій батько був австрійський ерцгерцоґ і дуже любив море.

— Ерцгерцог? Це коли ще була монархія? — майор дивився на Вільгельма, як на привида.

— Саме так. Сьогодні всі ці реалії вже видаються якимись вигадками, правда ж?

— Так, особливо з американської перспективи. Я вперше в житті бачу перед собою короновану особу.

— Ні-ні, я не коронована особа, а просто далекий кревний колишньої імператорської родини. Але залишмо цих привидів у минулому. Скажіть, будь ласка, багато зараз в Інсбруку біженців?

— Надзвичайно. Тут ще ніколи не було стільки чужинців, як зараз. Привезено примусових робітників, в’язнів. Багато є втікачів із радянської окупаційної зони. І заможних німців, котрі втекли від бомбардувань із великих німецьких міст.

— Австрійці називають таких німців «бомбенфришлер». Багато ще залишилося втікачів зі Західної Європи? — спитав Вільгельм.

— Майже не залишилося. Вони масово повертаються додому, — відповів Ґрехем.

— Ми бачили багато порожніх помешкань. їх ніхто не займає? — продовжував світську бесіду Вільгельм, добре розуміючи, що, перш ніж переходити до справи, треба викликати у співрозмовника довіру до себе.

— Якраз дуже навіть займають. Після того, як у місто прийшли американці й англійці, майже всі мешканці бараків і трудових таборів захопили житло колишніх есесівців. Найбагатші квартири та вілли дісталися, звичайно ж, американським і англійським солдатам, а вже скромніші — прибульцям.

— Але ж це грабунок!

— Формально — так. Але окупаційній владі з такими людьми легше, не треба забезпечувати їх житлом, досить лише видати продуктові картки. Значно гірша ситуація з тими, хто залишився в таборах. Переважно це втікачі з радянської території: поляки, українці, прибалти, котрі повертатися не збираються і перетворилися на велику економічну проблему. Адміністрація ООН для допомоги та відбудови, яку створили спеціально для підтримки біженців, має щоразу менше грошей, і організовувати перебування цих людей у таборах дедалі важче. Умови, в яких там живуть люди, просто страхітливі. Якщо ви підете на прогулянку до тих бараків, то самі побачите сотні вихудлих, мов кістяки, людей, котрі просто лежать на своїх сінниках і чекають бозна-чого. Багато хто з них так і помирає: від виснаження та від холоду.

— Тобто влада намагається позбутися біженців із радянської зони, заморюючи їх голодом? — обурився Вільгельм.

— Відразу після перемоги країни-визволительки докладали всіх зусиль, аби допомогти інтернованим і депортованим. Але ці романтичні настрої залишились у минулому, — зітхнув Ґрехем.

— А чому би не дозволити цим людям працювати і самостійно заробляти на життя? — спитав Вільгельм.

— Не думаю, що хтось із них захоче працювати на австрійців: вони вважають, що вдосталь натерпілися під час війни і що тепер їм за це винні. За час війни люди відвикли працювати, і деморалізованих дедалі більшає. Проте й місцеві нічим не ліпші. Комуністи вважають усіх емігрантів фашистами, котрі не мають права протестувати проти справедливого радянського устрою. Католики завжди були і тепер залишаються ксенофобами й антисемітами. Соціал-демократи просто не знають, як вирішити економічну проблему з мігрантами. Окупаційна влада хотіла би перекинути всю відповідальність на владу місцеву, яка залишиться після відходу військ, а натомість місцева влада хотіла б, аби разом із військами зникли й емігранти. За гітлерівських часів кричали: «Геть євреїв!». Тепер кричать: «Геть іноземців!».

— Так, у Відні, на жаль, те саме, — зітхнув Вільгельм.

— Ми проходили повз університет, — сказала Софія. — І бачили, що серед студентів багато поляків та українців. Я навіть зустріла одну знайому зі Львова, від котрої довідалася, що на медичний факультет уже немає вільних місць. Записатися можна лише на філологію, до того ж для чужинців знову запровадили «numerus clausus», як до війни. Тобто і там намагаються позбутися студентів зі сходу. Але це дуже неправильно. Адже освічена молодь — це не баласт, якого потрібно позбуватись, а навпаки — шанс на позитивні зміни.

— Радо годжуся з вами, — сказав Ґрехем. — Але мої ілюзії щодо цілющого впливу інтелігенції на суспільство теж, на жаль, розвіялись останнім часом. Інтелігенція, що вижила під час війни, вже не готова боротися ні за що. Вона хоче тільки тепла, їжі та спокою. Розумова праця і систематична освіта неможливі без комфорту. І, щоби забезпечити собі цей необхідний мінімум комфорту, інтелігенція готова на будь-які компроміси. А готовність до компромісів суперечить боротьбі зі стереотипами, про яку ви кажете. Особисто я зовсім не бачу оновлення в думках університетських професорів. Здавалося би, після всього, що сталось, університети мали би припинити підживлювати ксенофобію та ідеології знищення, бо ж і фашизм, і націонал-соціалізм, і чекістський комунізм — усі ці теорії починалися з університетських кіл. Але те, що я бачу, не налаштовує мене оптимістично. Як ви правильно кажете, студентів знову ділять на ліпших і гірших за походженням, а не за успішністю. Я дуже хотів би помилятися…

— Мені здається, пане майоре, — сказав Вільгельм, — що все це має глибше філософське підґрунтя, пов’язане зі змінами європейської ментальності, які стались унаслідок цієї війни. Люди, котрі опинялися перед лицем смерті, вже не можуть повернутися до колишніх цінностей — переоцінка є неминучою. Якщо раніше найбільше цінували енергійність, діловитість, винахідливість, цілеспрямованість, то тепер люди дедалі частіше ставлять собі питання: а навіщо? Навіщо витрачати зусилля, якщо немає мети? Навіщо метушитися, здобуваючи перепустку, якщо завтра в тебе може влучити бомба? Перед лицем смерті має сенс лише та діяльність, без якої ніяк не обійтися: пошуки їжі, тепла, надійного прихистку. Жодні інтелектуальні абстракції до цього списку точно не належать. Тож усе більше людей воліє бездіяльно спостерігати, контемплювати і чекати, поки все вирішиться само. Помічаю це й