Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко
Їхати йому зовсім не хотілося, та виходу не було. У травні Іван уже їздив цим маршрутом, і саме тоді вони налагодили контакт із українським підпіллям у Німеччині, активним членом якого був Софіїн батько, а сама вона була зв’язковою. Тривав процес налагодження співпраці між оунівцями та французькою розвідкою. Тепер слід було попередити перших осіб про можливу небезпеку через арешт Мааса, та й самим варто було на деякий час зникнути з Відня.
Вільгельм і Софія мали зустрітись у Мюнхені з Миколою Лебедем і обговорити плани подальшої співпраці, зокрема і з французами. Вільгельм укотре у своєму житті мав відіграти репрезенталійну роль: його заслуги перед українцями та гучне ім’я завжди були непоганою візитівкою, і це мало спрацювати й зараз. Він умів виступати в такій ролі й загалом навіть любив. Але зараз, в обставинах повоєнного хаосу, їм доведеться докласти неймовірних зусиль уже просто для того, щоби доїхати до Мюнхена.
Як один із пунктів майбутньої програми діяльності об’єднаної організації українців за кордоном Вільгельм збирався запропонувати опіку над українськими студентами, розкиданими по різних куточках Європи. Таких студентів Вільгельм часто зустрічав і підгодовував у віденських кнайпах, чуючи щоразу одну і ту саму сумну історію: після війни для студентів усіх європейських країн відкрилися нові можливості, з’явилися стипендії для навчання, і лише українці й далі змушені пробиватися самотужки. Він бачив себе директором такої фундації — тим, хто шукає кошти і розподіляє їх серед здібних молодих людей. Це була би гідна робота на старість.
І ось 3 листопада вони прибули до Інсбрука, звідки найлегше було дістатися до Мюнхена.
— Дивне враження, коли довкола так мало зруйнованих будівель, — сказала Софія, озираючись.
— Се правда. Мені видається, що тут є трохи інакше, ніж у Відні. Тільки каждий десятий дім розбомблено. У Відні мало не каждий третій.
— Але людей тут, здається, значно менше, — Софія озирнулася на порожні віконниці, за якими явно ніхто не жив. — У Відні вцілілі будинки не стоять порожні, в них відразу хтось заселяється і починає щось ремонтувати. А тут заселяються лише в цілі будівлі, а ремонтувати зруйновані явно немає за що чи нікому.
Вони йшли середмістям, минаючи темні брами та забиті дошками вікна. На вулицях майже не було крамниць — лише ті, де за продуктовими картками можна було отримати американські товари. Раптом побачили, що університетську книгарню Ваґнера відчинено, і з цікавості зайшли всередину.
— Тут теж романтичний напівморок. Як на картинах голландських майстрів, — сказала Софія.
— Це правда. Вікна давно повилітали, і нових уже ніхто не вставляє,◦— сказав книгар. — Обходимося дошками. Улітку можна тримати двері та вікна відчиненими, а зараз уже холодно. Тож сидимо в темряві.
Більшість полиць у книгарні була порожня, ще частину займала випозичальня. Через постійну інфляцію та брак нових надходжень власник книгарні не був надто зацікавлений у продажах книг, намагаючись їх притримати до стабілізації грошей. Вільгельм вибрав дві книги і запропонував заплатити доларами, та книгар відмовився, гордо заявивши, що наразі може без цього обійтись.
— У тридцятих роках Інсбрук був прогітлерівський і католицький, — сказав Вільгельм Софії після того, як вони вийшли з книгарні на вулицю. — Тут майже не було руху опору, — його ознаки з’явилися хіба що аж після перших поразок німецької армії. Зате сюди все можна було безпечно втекти біженцям. Особливо полякам і українцям. Вони тікали сюди ще на початку війни. І зараз — теж.
В Інсбруку їм слід було виробити перепустки спеціального американського офісу, які дозволяли перетин баварського кордону. Вулиця, на якій працювала садиба Військової адміністрації Тиролю, була в самому центрі міста. Вільгельмові здавалося, що він знайде її без труднощів, але у зруйнованому місті завжди складно орієнтуватися, тож він запитав спершу одного перехожого, котрий лише знизав плечима й відповів щось нерозбірливе з явним віденським акцентом, потім іншого, котрий узагалі виявився словаком і ледве розумів німецьку. Аж третій перехожий пояснив, як знайти вулицю і порадив надалі звертатися зі запитаннями до власників газетних кіосків, бо на вулицях дуже мало місцевих. Вільгельм і Софія подякували й повернули в потрібну вуличку. Там майже відразу побачили двері з табличкою та з американським прапором над нею. Вони зайшли до коридору, й Вільгельм звернувся англійською до чоловіка в потертому синьому мундирі морського капітана:
— Вітаю вас! Чи не підкажете, де нам знайти майора Ґрехема?
— Вітаю. Я і є майор Ґрехем. У вас чудова англійська. А тут це велика рідкість.
Вільгельмові розповідали, що майор Ґрехем не розмовляє жодною іншою мовою, крім англійської, тож в Інсбруку мешкає досить ізольовано. Але тому що його функції зведено переважно до штампування відмов у видачі перепусток, то цей мовний бар’єр йому особливо не заважає.
— Мене звати Вільгельм фон Габсбурґ, а це моя наречена Софія. Ми прямуємо до Мюнхена, щоби попросити благословення на наш шлюб у Софіїних батьків. Але я бачу на вас мундир морського капітана. Я провів на морі ціле своє дитинство. І хоч уже багато років не ступав на борт корабля, досі мрію колись прокинутися вдосвіта в незнаному порту і побачити ранковий туман над морем.
— Як приємно зустріти рідну душу, — розчулився майор Ґрехем. — А чому
