Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Бережанка?.. – вимовив він спроквола, ніби пригадував саму назву. – До Бережанки буде… буде… верстов… – і, певне, думав, звідкіль я взявся, та нащо мені Бережанка, а не скільки до неї верст. Він тягне, а я мучусь. Ну що, як випалить верстов з 15 – 20? Це приб’є мене! Пропаде ніч у страдницьких шуканнях і третій день у голоді!..
Та дядько не такий жорстокий:
– До Бережанки верстов… зо дві з половиною, – видушив. – А ви ж звідкіль і хто? – питає підступаючи.
– Я… інспектор… податковий… іду в службовій справі в Бережанку, – випалив механічно й кинувся на дорогу.
– Че-кайте. Вам, мабуть, провідник придався б, бо коло Бережанки… Михалку, а йди но…
Чи лихе, чи добре, дядько затівав – я далі не слухав. У мозку вивірчувалась за дві з половиною версти Бережанка і жадоба дійти до неї, поки ще місяць не зійшов. Ця думка-спрага сама понесла.
Спустився в яр, знайомий з 21-го року яр, і здрігнув радістю. Зорієнтувався: в долині за горбочком Збруч!!
Але… куди, кудою?.. Оббігти за село, на знаний перехід?.. Чи з цього боку?.. Сюдою ближче, та… підряд села, густі стійки… Ні, махну по той бік Бережанки…
Рванув. Пробіг лиш кілька кроків – їдуть по снопи. Сховався за полукіпок – а підвода на це поле…
Плазком-плазком угору. Впірнув у темноті й побіг до шляху. Та щойно розігнався – друга підвода. Присів. Не заховалася ця – коливається третя… Лихо! Поки долізу за село, то й місяць зійде, а тоді прорватись до кордону годі… Ні! ударюсь по цей бік!..
Повернув праворуч, проскочив шлях і впав у кукурудзі.
Ну, Боже! Допоможи на найрішучішім етапі. Почався рубікон – кінець моєї епопеї. Його відчула вся істота. Ним заговорили, затряслись всі фібри душі й тіла. Який він буде? Пан – чи пропав? Життя – чи смерть?..
Відітхнув, набрався духу, перехрестився і зірвавсь. Стрибну раз, другий, а кукурудза шорохтить, вицьвохкує, наче за мною сім пар чекістів гонить. Спинюсь, приглянуся, а переді мною маняки. Бухну на землю, очамрілий страхом… Зорю вперед, аж очі надриваю; підлізу – то копа…
Зриваюсь знову. Скочу три кроки, а перед мене людська постать. Бухну зомлілий… На мить збагну, напружу зір – стоїть. Подамся взад, вдарюсь убік – маніяк стовбичить непорушно. Лихо!..
Трясусь, хвилююся. Підлажу рачки – сонячник! А будь ти проклятий! Таким темпом і до ранку не доберусь до річки. Ет, що буде!!
Зняв черевики, обмотав плащем і босий скочив стрімголов. Летів, як хорт, відважившись на все, бачучи лиш чорну борозну. За три хвилині зрізав гони і впав у бараболисько.
Оглянувся, прислухавсь – навколо сон. Вхопив напрямок, зірвавсь шаленим туром. Лечу-палаю. Заб’є дух – падаю кулею. Приклякну, вслухаюсь, ковтну повітря й знову зриваюсь дико, нестеменно…
Так кілька раз. А серце бухкає, мало не вирветься… А нерви бренять, от-от і тріснуть… А я лечу, борсаюсь по грасовидлу. А в очах темніє, множиться, дух забиває…
Але куди і доки?! Невже так безконечно довга ця покопирсана долина?!
Упав, замикався, зашамотався зором, нервами, як у ледововогненних кліщах…
А хвилі мчать стрілою, секунди ринуть метеором. А кожна з них – то смерть. Рвануся вбік – нема нічого. Скочу праворуч – долині кінця й краю!..
Боже! Де я? Де край цьому? У мені серце завмирає!.. Трачу розум!..
Метнувся ліворуч, сціпивши нерви, стріпнувши кров’ю. І враз перед змутнілими очима блиснуло срібне пасмо.
– Боже! Збруч! – гримнуло блискавкою в мозку.
Як вепр підстрелений, рванув несамовито. Оглух, осліп для всього… Бачу одну лиш річку, її єдину…
Плигаю ногами, скачу серцем… Барахнувся в один поріг, стрибнув у другий. Щось хруснуло в нозі і тупо защеміло, стемніло в очах, облило безсиллям – упав…
Та за мить нерви підхопили й понесли. От ще поріг! Ще лиш три кроки, ще… Циб – і я над прірвою…
Зиркнув праворуч, схилився ліворуч і без надуми з п’ятнадцятиметрової скелі бабах у воду!
Гарматним вибухом сполохнулась долина, а ляск-луна на кільометр навколо розлилася!..
Оглух, впірнувши в бризках з головою, та вмент вигулькнув і борсом крокодиля зашамотався у воді. Пливу, чалапаюсь, рубаю…
Та що той Збруч! Не Луза! Хвилина – і вже зубами бравсь за беріг…
Від щастя-радости завмер, зомлів…
Чи довго так лежав – не пам’ятаю. Коли розплющив очі, срібнолиций несміливо-лукаво усміхався з-за горбів.
Встаю затерплий щастям, як вдруге на світ народжений. Зиркнув на радянський бік – в імлі долини блиснув багнет: берегом шмалко простує більшовик.
Шпигнув страх у саме серце. Упав, прикляк, перечекав хвилину, відплазував за копу і випростався, зітхнувши повним єством свободи.
Став на коліна і гаряче-набожно помолився:
– Хвала Тобі, Великий Боже, що привів до життя! Хвала Тобі на віки вічні!..
Тепер я живу в інакшім світі.
І серед гомону новго життя не раз вітаю я думками там, де сваволить червона диктатура, де коротають вік мої брати, де стогне мій нарід, де лихо безпросвітне жорстоко сіє сум страждань… Я часто думаю про той страхіття-світ й здрігаюся у болях…
І не раз у сні мені сосни плачуть-шумлять, тріщать морозами північні сніги…
І ввижається тоді жахливий Усевлон, робота-каторга та бідолашні каторжани…
І згадую тоді я побратимів втечі – нещасних Рибченка й Галущака. Встає тоді живий в уяві староста Варбаш, безжурножертвенний Гудзь, смиренний дідусь Юраш, великий мученик отець Гавриленко та всі страдники засланці-земляки й друзі…
Де вони? Як їм тепер? Коли побачать волю, рідний край, рідню?! Чи вже давно гниють у багниськах, снігах?! Мороз шкребе голками, нерви мліють, в очах зринають сльози…
І часто серед ночі скидаюся в кошмарі, змагаючись в обіймах велита-медведя, топлячись у болоті, втікаючи від настигаючих чекістів…
І благословляю я ту рокову секунду, коли у Лузі скочив на балан, і той момент, як спритно випорснув із рук ісовця, і ті хвилини, коли щасливо перескочив Збруч…
Благословляю я ті щасні хвилі і з вірою святою та переконанням жду години, коли назад проходитиму Збруч, та вже не втікачем, а як борець-месник за долю вистражданого люду, за право Батьківщини, за волю України…
Чи ж вернуся?.. Чи скоро?..
Вернусь! Я вірю, відчуваю! Моя кров, крик крови уярмленого мого Народу бурлить і пристрасно шепоче: Скоро! Скоро настане день воскресний, день суду, час розплати!.. Сам Бог заступиться й пошле нам Визволення!..
Я твердо вірю, що Європа добачить львину долю зла-крізи в більшовизмі і не допустить імперіялістам московського Інтернаціоналу в крові-вогні втопити цивілізацію віків, а на її струпілих попелищах створити нову еру – світ глумливого насилля й вандалізму…
Я вірю, що весь Захід, збагнувши грізну небезпеку, завчасно схаменеться й на вівтар рятунку культури людства кине хатню гризню за матеріяльні добра-посідання, вірю, що він сконсолідується і знищить ще неопірене царство-пекло червоно-дикої орди…
ВТІКАЧ ІЗ СОЛОВКІВ
Справжнє прізвище Віталія Юрченка – Юрій Тимофійович Карась-Галинський. Він народився у 1899 р. у селі Текуча Уманського району. Закінчив реальну школу, організував у рідному селі осередок товариства «Просвіта», брав участь в українізації церковного
