Пекло на землі - Віталій Юрченко

– Раз колективізація, так і ми за неї. Організую колектив, буду головою. У мене все приготовлене.

– А як не виберуть?

– Не виберуть? Як то не виберуть? Мусять!

– А як вас не захотять, а когось іншого?

– Не захотять? Як так? Я підберу таких, що захотять мене. А не буду я головою – не буде й колективу. Але щоб мене, старого незаможника, не зробили головою колективу?! Я всю підготовку зробив уже, до Коопсоюзу кілька раз їздив. Тут коло мене по сусідству три куркулики, у них добрі будови, садки, левади…

– Значить, побрити куркуликів наміряєтесь?

– Еге-ж. Їх у комнезамські хліви позаганяю, а на їхньому добрі чудесне колективне господарство розведу. Всяк на це піде, але я підбираю підходящих, що мене, а не кого іншого, головою виберуть. Засяду з канцелярією у Панченковій світлиці й на старість паном заживу. От, що то значить власть пролєтаріяту й бідноти.

Хазяїн був у доброму гуморі. Помітивши, що я в радянській політиці тонко розуміюсь і схвалюю його колективістичну тактику, він поставився до мене з найбільшою комнезамською добродійністю. Удома не було чим поштувати, так він кинувся до сусід.

– Підемо. Самогонка, як перець, а дочка, як мак. В один вечір оженю, а секретар і серед ночі зареєструє, аби на пляшку в кишені було. Ходімо. Ти до дочки, а я до старої. Я не одному совработнікові таку вигоду робив. Ти ж хлопець, бачу, вартий того.

Я делікатно відмовлявся, й господиня була на моїм боці, але навряд чи відпекався б непередбаченої женячки. Мій сват уперто тягнув.

Вже на вулиці нас спинив виконавець.

– Товаришу Горецький? Вертайся. Гайда на сход. Важливе питання, хлібозаготівка. Наклали нових 5000 пудів. Треба їх на куркуликів накинути.

– А може не зійдуться?! Погода кепська, – завагався Горецький.

– Байдуже. Аби незаможники проголосували й протокол був, а з куркулів стягнемо. Не здадуть самі – судом візьмем; не здеремо судом – на Соловки підуть. У нас з такими коротко, хіба не знаєш?

Господар хотів і мене на сход тягнути. Ледве випросився. Залишившися сам, попросив місця лягти. Постелили в клуні на сіні.

Та довго не довелося спати. Серед ночі збудив Горецький:

– Товаришу! Вставай, поможеш акта скласти. Могорич готовий чекає.

Мусів уставати. В хаті сиділо п’ять незаможників, майбутніх колективістів Горецького. Почувши про велику хлібозаготівку, вони рішили вмити від неї руки: скласти акта, що їм пропав весь урожай.

За п’ять хвилин створилася комісія під головуванням Горецького, і я писав: 25 цього червня (сьогодні 19 серпня) комісія по огляду врожаю склала цей акт у тому, що в «нижче зазначених громадян та їхніх родичів і кумів» загинув хліб: пшеницю кузка випила, ячмінь, овес градом вибило, а інтензивні культури (буряк, бараболя, кукурудза) через засуху не вродили.

За півгодини соковитий акт, заднім числом затверджений президією комнезаму, запивався дуже міцним, а ще смердючішим самогоном. Я мусів бути веселий, говіркий, дарма, що в глибині душі ворушився страх перед рішучим завтра. Кілька разів поривався йти на відпочинок, але марні були мої прохання. На столі з’являлися нові пляшки. Мені звеліли поки що співати, а пізніш підемо до сусідки. Цієї ночі господар конче хотів мене оженити.

Гульба тяглася до світанку. Два незаможники завели довгу сварку за півтора десятини, невиразне щось доводячи, третій десь зник, а четвертий з господарем хропіли за столом.

Нараз Горецький схопився, щось пригадав і пристав до мене:

– Підемо! Неодмінно підем. Що б за наше добре та чоловікові вигоди не зробити?! Підем, тут зараз! – вчепився й тягне до ладної незаможнички. Він тільки стукне і – раз-два. Я з молодою, а сват зі старою.

Годі було відв’язатися. Господиня також не могла схаменути – боялася кулаків. Певне були б у незаможнички, та на воротях сват посковзнувся й брохнув у калюжу.

Не маючи охоти з ним валятися, покликав жінку. Свата затягнули до хати, а я пішов до клуні кінчати сон.

Схопився рано. Подякував господині – хазяїн ще хропів – і поволік ровер за село. Дорога тяглася понад Смотрич.

Влучивши хвилину, спустився до річки. Поквапливо зарив ровер у картоплі, перескочив вузеньку кладку і вибрався на гору, в молодняк. Знову опанувало усевлонське почуття, знову защеміли страхом небезпеки нерви.

За півгодини з молодняка вискочив на дорогу. Перед моїм зором з одного боку чисте поле, з другого – село, а за ним ліс. Обійти село і скочити до лісу – шибнула думка.

Ступив поспішно полем. Та не зробив кількох десятків кроків, як переді мною, немов з землі, вигулькнула висока постать і пішла мені напереріз.

Я збільшував ходу – вона теж. Я завернув до лісу – вона круто повернула навперейми. Я підтюпцем до балки – вона підскоком за мною.

Вбіг у ярок і ним щодуху. Та щойно вигулькнув у кінці балки, постать у плащі в двадцятьох від мене кроках.

Біда! Погоня очевидна! Шукати негайного рятунку!..

Єдина надія – до села, в садки, хліви!..

І без роздуми крутнув щодуху до села. Оглянувся – біжить за мною, хляпає плащем.

Чи був я прудкіший, чи ляк нагнав мені полету – я скоро відбіг від постаті на порядний простір і мав змогу видивитись, кудою найзручніше вскочити в село.

Якраз у воротях. Я впірнув серед коров, овець і цибнув у перший садок. Перескочив вулицю, пробіг садками, перескочив другу і через невеличке мочарисько скочив знову в садок, а ним у ліс.

І щойно вигулькнув з рова на вал, у кількох кроках гукнуло:

– Стій!

Шугнув у гущавину, оглушений пострілом. Зацвьохкали гілляччя, затріскотіло хмизом… Біг, дряпався між гущиною, борсався в кущах. Та…

Не довго. Лісок скоро кінчився. Я виліз в рідину і… корчився у страсі незбагнення. Куди ж далі?.. Що робити? Де рятуватись?..

Скрутнув назад у гущу. Проковтнув зором найвищий дуб, оглянувся, прислухався і спритністю вивірки видряпався, приклякши на верхівлі у сховах найгустіших вітів.

Сиджу, дрижу, як сиротина-птах, що щастям вихопився з пазурів хижого коршака. А в вухах молотки вистукують загрозу настигання…

І справді. За кілька хвиль постать у плащі з пістолетом наготові з’явилась на рові, глянула в поле й вернулася назад. Бачу, ступає в напрямку до мого дуба. Боже! Невже побачить?!

Закляк, вмотавшись листям, не міг поглянути наниз.

У такому задубінні просидів весь серпневий день…

Смеркло. Я тихо зліз із дуба і схильці вийшов на поляну. Оглянувся, зорієнтувався, в значному місці – на чорний випадок – запорпав документи (вони мені тут не поможуть, а видадуть приятелів-вінничан) і рванув полями, шукаючи дороги.

Небаром став на шлях. Чи ж він Оринінський?.. Ступаю манівцями в непевності, в гризоті.

На щастя, оре дядько. Тихенько підступив і здалека:

– Дядю. Це шлях на Оринін?

Дядько злякався з несподіванки. Після довгого вдивляння таємничо-боязко підтвердив:

– Той… так. До Текліївки, а там Оринін… А ви