Пекло на землі - Віталій Юрченко

А який він буде? Його й сьогодні далекозоріші побачать. З тих голосних проектів вийде те, що з нашої фабрики бекону. Чув? – звертався Панько до мене. – Запроектували вінницькі індустріялізатори гучно відзначити п’ятилітку – збудувати гігант-бекон. Фантазії не бракувало: гігант перероблятиме денно 5000 голів скотини (свиней, волів) на шинку, вудженину, маринаду. Проєкт-плян сподобався ВУЦВИК, і ОВК заходився коло нього з захватом. На окружній сесії вдвічі збільшили обкладання, здерли з селян додаткових три міліони, два дав ВУЦВИК, і будова гіганту розпочалась. Ціле літо день і ніч 800 робітників здвигали і в річницю Жовтневої революції підносять кількатисячній демонстрації міста та гостям-делєгаціям з усіх сіл округи готовий гігант-бекон. Під звуки машин, під стукіт коліс, під рев заводу співали хвалу п’ятилітці. Ликував весь вінницький пролєтаріят, на сімнадцятому небі витали опромінені округові провідники, захоплені вертали додому делегати-селяни. Лунала переможна пісня індустріялізації, розквітала віра в доконання п’ятилітки. Але… прийшло пускати бекон, – та ба! Завод гуде, 5 міліонів стукотить, 800 робітників найшло піврічний заробіток, а де взяти ненажері-гігантові тих 5000 голов скотини щоденно? Взялись за голови безклепкі індустріялізатори. Призначили ударну м’ясозаготівку, позабирали поросята, повідривали від коров телята. Пустили бекон… Застукотів гігант годину-другу, саме розходився, розсмакував, а далі захарчав, побовтав колесами та й спинився й, здається, на всю п’ятилітку.

Під впливом оповідання Франц значно спав на тоні, але свойого переконання не зміняв. Він знав багато подібних випадків і здавав собі справу, що п’ятилітка має абсурдів досить. Сам був учасником такого. На р. Бузі в м. Богополі запроектували збудувати велику гідростанцію, яка мала б рухати всі підприємства міста, каміньоломню та подавала б електроенергію на села в просторі 200 км2. Взялися до будівництва шалено. Навозили каміння, загатили землею всю долину річки, притранспортували з Катеринослава дві великі динамо-машини і в день відкриття окружного з’їзду рад перед тисячною масою делегатів та гостей з сусідніх округ гучно відсвяткували закладини другого після Дніпрельстану велитня – гідростанцію «Електро-Буг».

Скільки то виголошено красних промов, патосних речей, скільки покладено надій на гігантичний поступ влади рад, про вік електрифікації й соціялізму? Не в одного легковірного душа вискакувала, сльози радости лились, коли вертали з Бугу демонстранти, певні, що наступний з’їзд засідатиме при електричному сяйві, під буйний стукіт електромашин, турбін по селах і містечках, а втішений люд округи навіть борщ варитиме електрикою, корови доїтиме силою електроструї. Щасливий, солодкий був день. Потенція гідроелектрики підносила тисячу делегатів не до одної ініціятиви на місцях. Та… до часу. Як перейшли від патосних слів до діла – дійсність нещадно висміяла буйний замір й навіки дурнями ославила його ініціяторів. Пішло все прахом через нікчемну річ. Динамо не бере – заслабкий тиск води. Треба шлюзувати.

Закликали 1000 робітників, насипали гори землі, назвозили міліони кубометрів каміння, відвели коштом знесених 15 хат течію Бугу вбік. Прийшло класти гатку, а цементу нема!

Вхопилися наївні будівничі недорогим коштом – без цементу. Два тижні тисяча робітників клали землю й камінь здовж річки. Здається, загатили. Аж одного ранку, після доброго дощу, гатку геть розтаскало.

Біда, нагінка будівничим! Гасають по містах, шукають цементу в трестах, синдикатах.

А будівництво стоїть, 1000 робітників вилежує на березі Бугу та платню одержує. А води прибуває, береги піднімаються, затоплюють побережні низини, капусники, сінокоси, садки, городи. А люди ОВК скаргами атакують.

Хто знає, доки тяглося б будівництво. Самі робітники поклали йому край. Видали їм третю тижневу платню за лежанку, а на четверту каса ОВК захворіла. Робітники вислали делегацію, не дають – нема. Тоді пішли робітники демонстративним походом і обсадили ОВК. Вийшов весь окружний виконком, голова хотів агітувати, мовляв, прибутку не було, почекайте, будьте свідомі пролетарі.

Але робітників-професіоналістів у грошовій справі не легко заагітувати.

– Да что ти нам соціалістіческаво арапа запущаєш!? Прівьоз – давай дєньгу, іначе окрвиконком у воздух вилєтіт! – заявили свідомі пролетарі руба.

Мусіли виплатити. Але зразу ж вирядили окремий потяг силою пішої й кінної міліції і відвезли робітників назад до Миколаєва. Замість електрики окружні електрифікатори сірковими очима перед людьми світили.

А два великі мотори ще й досі стоять сиротою на румовищах Бугу. Над ними мостять гнізда горобці та день і ніч вицвіркують: «П’ятирічка, п’ятирічка!!»

Франц таких епізодів знав цілі серії, однак у цьому не був песимістом, його турбувало інше.

– Ви зверніть увагу на інше, – каже він сумовито. – Подивіться на наш молодняк, на його виховання. Школи сіють комунізм, сучасні діти труяться комуністичним чадом. А старша молодь? Вона також комунізується. Дивлюсь не раз на свого брата. Я, як вони важуть, контрреволюціонер, ненависник більшовизму, бо знав краще життя і протиставив його як парадокс більшовизмові; згадуючи про минуле, в мене кричить кров, протестує розум, нерви. А що доброго простиставить радянським злидням він, мій Адам, вирісши, виховавшись у добу голоду, руїни й занепаду? Він іншого, кращого від більшовизму, життя не знає. Діставши сьогодні пару підошов та блюзку в кооперативі, він готовий до одуру славити радянську промисловість, не ремствуючи з півроку. І от цей молодняк, незважаючи на жебрацьке життя, стає вірнопідданчою когортою більшовизму. Що рік, що другий, то кадри його збільшуються. Через те я боюсь, що за 5 – 10 літ більшовики матимуть своє, в крові й плоті зачамрене більшовицьким дуром, покоління. Маленька надбавка в пайці хліба, нова шмата з кооперативи, новий завод, підмащений агітаторами, втовкмачить їм у голову, що влада рад міцніє, соціялізм цвіте і загулюкане покоління піде засліплено в бій за світовий соціялізм. Тому кажу: як перескочиш Збруч, передай Європі від нас привіт і нашу думку: хто хоче боротися з більшовизмом, хай не дрімає. Саме тепер, у момент божевільної п’ятирічки, найзручніший для походу час. Так сприятливої для війни ситуації ніхто в історії мабуть на мав. Голе село, голодне місто в боротьбі повстануть разом. Певних 90 % населення піде проти більшовиків. Коли ж Європа такий момент проморгає, і більшовики здоровими вийдуть з реконструктивного періоду, – стане трудніше їх подолати. За 5 – 10 літ вони виглядатимуть інакше: винищиться, вимре ворожа більшовизмові верства населення (35 – 50 літ), сформується комуністичне покоління, нові фабрики, заводи поліпшать, збільшать продукцію, недолугі сьогодні колективи зміцніють, кріза мине, статки поліпшають і – більшовики вступлять в еру завойовників. Европа сьогодні з ними панькається, заграє у політичні компліменти дипльоматичної етики, але… до часу. Коли більшовики почуватимуть силу – наплювати їм тоді на всякі міжнародні права й норми, на найсвятіші умови і трактати. Певного дня налетять вони зі сходу гураганом й затоплять західні держави в крові. Спохватиться Европа, та буде пізно. Аж тоді стрінуться зі справжньою дійсністю Гувери й Гендерзони, Брінінги й Бріяни, та героями світу будуть вже не вони. Сьогоднішні диктатори долі