Пекло на землі - Віталій Юрченко
У Межибожі мені смеркало. Після 75 км незвичної їзди почув утому. Заїхав у Пархомівці (12 км) до знайомого «грабаря». Господаря не застав. Жінка його, пізнавши, зраділа й здивувалась нежданому гостеві. Поштувала всіма найліпшими у господарстві стравами.
Сьогодні вона в особливому гуморі; їй пощастило заміняти в червоноармійців півфунта мила за глечик молока. Не могла мені нахвалитись:
– Ви розумієте, яка це дурниця? Та ж на ярмарку за нього треба з чотири пуди зерна дати та ще й попоходити, та й що за мило? Саморобка, крейда, а це ж казьонне.
– В кооперативі купуйте. Там дешевше.
– Еге! Нема в селі не тільки мила, а й кооперативи: зсипний пункт зробили. Ще весною давали по чвертці мила і то лиш комирзанцям, а люди мучилися, бо як його без мила? Доходилися до того, що шмаття, як каглянки. Тою глинкою треш-треш, аж шкіра на пальцях злазить. Добре було канупіром, та скоро його не стало: повиполювали по городах ще зеленим, не одні сусідки за коси бралися. А це ж, прошу вас, така дурниця! На місяців зо два матиму.
Про цей рідкий випадок господиня туркотіла цілий вечір. Пізненько вже вернувся господар – мій краякин. Довго придивлявся, а пізнавши знов засумнівався, що мене загнало в далеку пархомівську діру.
Аж як переповів йому свою долю останніх двох літ, знайомий повірив, що перед ним власною особою його земляк, якого він 12 літ не бачив.
– Щасливий ти, – заздрив мені, – тікаєш з червоного блаженства; в іншім світі бідувати напевне не будеш. А ми? Нашим мукам кінця й краю не видко. Оце був на зборах колективу. Весною насильно нас зігнали, збаламутивши неухильним наказом з центру про обов’язково-примусову колективізацію. Налякані люди мусіли колективізуватись. Коли ж прочитали в газетах, що нема права насильно до колективу заганяти, що це справа добровільна – сход проголосував ліквідацію колективу. Ціле літо комнезамці крутили, отягали час. Аж оце після жнив люди напомоглись поділу врожаю й розділу поля. Та марна надія: продиктували нам такі умови, що ледве чи й виліземо з колективу. Більша частина врожаю йде на колективізаційний фонд, десята доля валового прибутку на допомогу батракам, на ріжні Мотри, Допри, фонди, отже господарям і за насіння не вернеться. До того, ще й землі не повертають такої, яку здавали: хто перший заявив вихід, тому гори та кручі відрізують. Сьогодні цілий вечір радилися, лаялись, та ледве чи й вийде що. Мабуть, доведеться ще й на другий рік залишатися в колективі; взяли в свої кліщі. І то один чоловік усе накоїв.
– Що ж то за парсона така всемогутня?
– Невіра лісничий. Приплелась зайда, Господь його зна звідкіль і ось вже третій рік крутить селом. Чого захоче, що скаже Найдьонов – те в селі проведуть, так і зроблять. Колективізацією заплутав, церкву зніс, батюшку на заслання запакував, 18 господарств з села виселив…
– А за що ж панотця заслали?
– Бачиш, були вони благочинним. Давно на них насідали, щоб відмовилися від релігії та своїх підлеглих священиків схилили до того самого. Зимою разів зо три викликали до ГПУ й просто у вічі заявляли: «Откажісь, атєц, падпіші заявленіє, нєто плохо будет». Останній раз тиждень за ґратами тримали, а батюшка таки не піддавались. Почали їх обкладати податками, зліцитували все до голої сорочки і посадили за якихось 400 карб. надприбуткового. Парохіяни змилосердилися: зібрали потаємці 400 карб. і викупили панотця. Гадали, що біди здихаємось, аж ГПУ нову підкинуло. Якось на весні приносить листоноша батюшці пакет від місіонаря, що цими днями до них заїде в церковній справі. Батюшка повірили й приготувались. Другого вечора під’їжджає під ворота незнайомий священик зі всіма ознаками духівника. Панотець приняли його, ні крихітки не сумніваючись. Бог його знає, що вони між собою говорили, а же щось, певне, говорили; бо за кілька день приїхали чекісти, перевели обшук, найшли якусь незаконну літературу й настукотіли на отця: «Говорив отець те-то й те-то?» Батюшка не могли душею кривити. Говорив – стверджують. «Ну, так пожалуйте с намі!» Тільки ми панотця й бачили. Аж через п’ять місяців дістав церковний староста від них листа десь з Усть-Сисольська. Плачуть – просять вислати хоч сухарів, бо доздихують голодні. Батюшку вивезли та скоро після того й церкву розібрали; на її місці тепер нову сільраду будують.
Схопився раненько й зі свіжими силами натиснув педалі. Як автом, гнався суголовками поміж поля, минаючи село за селом; косарі й в’язілниці лише підтверджували назви, у Вінниці помічені на мапі.
Під обід проїжджав пам’ятною смугою, де ціле літо 1919 року точилась боротьба. Ось Шарівські поля, на яких гайдамаки півдня билися, витримавши три багнетні атаки; забрали були Шарівку, та довго не встояли перед навалою каторжансько-червоних полків. Наші відступили, а я з чотирьома козаками не встиг – залишився в містечку і цілий день просидів у брудному жидівському льоху.
Ось Сутківці, де ранило мойого приятеля, студента Величківського. Тут, вийшовши на розвідку, бачив цікаву картину: два п’яні матроси, осідлавши священика, їздили ним напереміну полем, підганяючи багнетами. Пригадую момент, як ми їх накрили й запропонували священикові всадити багнет в горлянку більшовикам, як він, в отупінні раптової зміни, зняв руки, щось хотів вимовити, але йому відняло мову…
А це та пам’ятна гора, під яку кожний з нас таскав трьохдюймовий гарматний набій, густо обстрілені лавою китайців…
Проїжджаю Глушківцями, за які ціліський день тягнувся гарячий бій.
Он видно Солодківці, де більшовики замордували 8 дорошенківців, повирізувавши їм на грудях тризуби…
Пригадував багато картин з недавнього минулого: бої, ставлення до нас тоді селянства, мобілізацію, втечу з війська… Чи дезертували б вони з армії тепер? Як сьогодні розуміють вони боротьбу за самостійну Україну?..
За Глушківцями під горою сів відпочити. Проходить селянин з косою. Побачив, що закурюю, зупинився й заздро дивиться.
– Йдіть ближче, закуримо, – і подаю цигарку.
Дядько підскочив, розшарівся:
– От спасибі! Ото спасибі! Давно не коштував. Городняка не посадив, забороняють, а махорки вже півроку в село не привозять. От спасибі!..
– Як же живеться, дядьку?
– А ви ж, той… хто будете?
– Вчитель з Проскурова, їду до знайомого.
– Ага! Той, питаєте, як живеться? Так, мабуть, як і в вас. Бодай би їм та дітям їхнім до самого страшного суду таке життя.
– Це ж кому?
– Та комурванам! – каже дядько, зцвиркуючи. – Хіба це влада? Шкуродери!
– А ви б кого? Царя, Петлюри хотіли б?
– Царя не царя, а коли б панував Петлюра, було б у сто раз краще. Свої люди, а це сволота, жидова…
– А пам’ятаєте 19 – 20 рік, як тут петлюрівці воювали? Що ви тоді думали й робили?
– Е, проґавили. Мали добрі часи, та дурний розум, прогавили. Пам’ятаю, як же?! Вони бідолахи ціле літо в наших краях змагалися, а ми один з одним посмішкувались. Гадалося,
