Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Спасибі, дядю, – жагуче дякую і сходжу на шлях. Перехрестився:
– Боже! Пошли Хранителя на цю останню ніч, на 20 кільометрів! Провів Він мене щасливо 4980 км, хай же показує своїм перстом ще цих рішучих двадцять!..
І з молитвою на устах потупав понад шлях, раз по раз оглядаючись та прислухаючись. Було добре і зле. Місяць вповні промінив шлях далеко навкруги. Молочно-сива імла й могильно-тиха самота ночі прохолоджувала, відганяла інстинктовий ляк, а виднота в далині підносила. Я біг підтюпцем, на повний розгін.
Село… Текліївка… Спинивсь, прислухався. Минув село городами і знову став на шлях, і знову побіг, ще дужче, ще шмалкіше, як привид, як примара, бо все десь тоді зникло: одна лиш сіра смуга шляху-дороговказу та маніяки обабіч нього.
Враз хутори. Де вони взялися? 1921 року не було!..
Звернув убік, побіг за хуторами. А їм краю не видно. Біжу ще прудше. Аж ось шосе. Лечу повз нього зо два кільометри. Липнув на місяць – шосе прямує не в той бік, назад до Кам’янця. Що за мара? Зблудив?! Вертаюся.
У крайній хатині світло. Підступити та запитати – небезпечно… Йти навмання – досада й неспокій гнітить… Ні! Крутитися в непевності не можна!
Підступив до вікна, заглянув, прислухався – стогне хворий, на хаті жінка.
Легесенько постукав і тремтячим тоном:
– Тіточко, винесіть води.
– А ви ж хто будете? – станула в вікні заскочена.
– Не бійтесь, свій. Дайте водиці, дуже хочу.
Подала шклянку через надбиту шибку.
– Скажіть, ласкава тьотю, Оринін далеко?
– А ви ж звідкіль?
– Та… з Кам’янця в Оринін в шкільній справі. Зблудив…
– Ой щось, ви не теє… Вам, мабуть треба за Оринін? – прояснюється усмішкою здогадлива жінка.
– Кажіть же, – нетерпеливлюсь.
– Та це ж і є Оринін.
– Дякую, – відповів, ледве стримуючи радість, і ходу за городи.
– Ну туди, чоловіче. Чекайте, збуджу парубка і виведе за село, – відчинила тітка кватирку, мені вслід.
Та я не слухав. Хто зна, чи не комсомолець її парубок? Вибіг на поле, просмикнув цвинтарем і спустився до річки. Широка, а замочишся – хльопатимеш цілу ніч мокрий.
Пробіг вперед – не видно кладки. Вернувся взад, пройшов городами. Гребля, млин, а в ньому люди. Влучив момент – проскочив.
Виліз на гору, минув хати, вибіг на поле. Маячать телеграфічні стовпи. Куди ж далі?..
Знав Бережанку й Гуків. 1921 року проходив коло них Збруч… Туди! До Бережанки! Але де ж шлях?..
Щоб не зайти до чорта в зуби, підбіг під хату. Стукаю. У вікні знову жінка.
– Тьотю, до Гукова далеко?
– А верстов з вісім, – блимає очима в темноті.
– А до Бережанки?
– Не знаю. Далеченько. Зайдіть, спочинете. Чоловік з села приїде, покаже.
– Дякую. Часу не маю. Скажіть, де ж шлях на Бережанку?
– Ото стовпами, а за яром ліворуч повернете.
Досить і цього. Подякував і вдарився на шлях. Сьогодні конче достукатись Збруча! Не гаяти й секунди!..
Подався повним ходом. За хвилин десять спускався в крутий яр, вилазив на гору, повернув ліворуч і побіг суголовками. Вийшов на ширший шлях, пролетів ним з п’ять кільометрів, скрутив знову ліворуч, протюпав ще два кільометри і враз шляху не стало. Спантеличився. Куди ж тепер?..
Пішов за місяцем. Пробіг з десяток гін, минув у страсі з п’ять долин, кожну вважав за Збруч, а кордону нема. Смикаюся в усі боки, блуджу. Зрадливий блідолиций показувався на всіх кінцях обрію і збивав з толку. Я губив розум, лютував, нервувався. Від настирливости зору блимало в очах, шуміло в голові.
А ризи тяглись безконечно, і сили танули, зір утомлявся. Я падав у безсиллі, набирав духу, шукав-здогадувався шляху і знову зривався, біг шалено.
А ніч летіла метеором. Місяць хилився щораз нижче. Я падав у зневіру, втрачав надію, кидався в розпач.
Не спам’ятався, як стало видно, наче хто світлом порснув.
Я впав на місці. Оглянувся й затерп. На кільометр від мене – село. Звідтіль рухались люди: йшли пішки, гнали худобу, їхали по снопи.
Підліз до копи, вхопив сніп ячменю, дорачкував у картоплю й ліг. Змора забрала верх. Заснув, не зміркувавши, де опинився, забувши про щохвилинну навколо небезпеку…
Схопився, як сонце вже геть-геть підбилось. Навколо люди, рух і праця. На третій ниві в’яжуть, на других гонах косять гречку, дорогою безперестанно їдуть, ідуть, женуть.
Занепокоївся. Приклякши до землі, лежу, голови не підводячи. Думки роїлись жахами. Небезпечне місце: в кількох кроках дорога, далі село й долина. А що, як я над Збручем?.. Вийде розвідка з собаками, рознюхають, найдуть…
Лежав, як на голках, в божевільнім страсі поводячи очима щосекунди. Собачий лай приймав за гавки вовкодава, а всякий кінний із села здававсь мені кордонним вершником. Раз підняв голову. Дорогою везли снопи. Один з хури помітив і торкнув сусіда. Виразно бачив, як попідіймались вони з воза й дивилися на мене. Пропав, думаю. Приїдуть у село, заявлять кордонній сторожі і серед поля зловлять.
Засуятився, як на вогні. Що робити? – бився в розпуці. Пустився лізти з цього місця – даремно, далеко не поплазуєш. Вириватися ж ходою – небезпечно, селяни затримають.
Що Бог дасть! Прикляк на місці, очікуючи біди. Покажеться хтось із села – я тремчу в лихоманці; вибіжить з воріт кінний – мій помисл терпне…
На щастя, буря минула. Пройшла спокійно година, друга. Став міркувати над іншим. Дивлюсь глибоко-тупо в синь долини і силюсь розгадати – де я? Збруч, кордон – чи я від нього на десятки кільометрів?!
В одну мить видається, що синій обрій за долиною та острівки лісів – то інша вже держава, другий світ. І враз наскочить нова думка, зніречить, зруйнує першу й злорадісно щіпає мозок: не так скоро, не так легко. Пройде ще не одна тривожна ніч та не один голодний день, поки до Збруча доберешся!..
А голод став діймати. Вже третій день не можу їсти, хоч чую гостру жадобу. Розпікшися на денній спеці, лежу напівзомлілий, з чадом у голові.
Не можу думати й про Збруч – у тілі квола порожнеча. Коли б до вечора – ніч темна сама вирішить. Коли б той вечір!..
І в житті моїм не було ще так довгого дня, ніколи ще так болісно та з жагою не чекав я вечора!.. Згадав безконечні дні усевлонської голодної роботи в снігах, у болотах, – тепер і ті дні блідли…
Не думав, не годен був, качався у чадній хворобі. Істота сама жадала, прагнула всіма фібрами вечора – того рокового моменту…
Нарешті й сонцю надокучило товктись по небі. Сповзалося в долину. Налинули отари хмар і зграйно душкувались коло нього. Ніч кралася, як злодій, світячи зорі.
Вечірня прохолода вливала струмінь бадьорости. Я підняв голову. Згодом сів, оглядаючись. Далі зіп’явся на коліна й нарешті став на ноги, гнучись у три погибелі.
Смеркло зовсім. Трудящий люд вертав додому. Незнання – де я – мучило. Когось конче спитати…
Підліз до шляху – в’яжуть. Виждавши момент, як один відійшов завертати коні, підступаю до другого.
– Дядю, – нагрянув зопалу з-за копи, аж дядько