Пекло на землі - Віталій Юрченко
Саме тому, що нам залежить на обороні поваги нашої наукової установи та на майбутнім її розвитку, вважаємо своїм громадянським обов’язком виступати проти особи, з якою, на жаль, чимало наших земляків і чужинців утотожнює всю установу. Лист К. Студинського є сам найкращим свідоцтвом інтелектуального та етичного рівня його автора. Наведені там аргументи для виправдання його предивної поведінки є не тільки невірні, а попросту вражають своєю невибачливою наївністю. Навіть якби правдою було те, що «серед львівських емігрантських і редакційних кол посуджувано Юрченка, що він має бути на поліційній службі і що Студинський зацікавився його книжкою як «оригінальною появою на нашому літературному овиді», то й тоді ще ніхто, хто має зрозуміння для тої ролі, яку повинен виконувати голова НТШ, не зможе зрозуміти, чому саме він, навіть у приватному характері, покликаний перевірювати ці сплітки і то саме при помочі таких несамовитих засобів, які мусять вийти у всій повноті на верх, щойно у пресі.
Може обіцяний нам Студинським судовий процес роз’яснить цю справу ближче… Саме для добра такої установи як НТШ треба, щоби провід у ньому перейшов якнайскорше в інші руки».
1 березня 1932 р. у «Ділі» з’являється ще один лист до редакції «В. Юрченко у власній обороні»: «Видавши спогади про Соловки, я, зрозуміла річ, став небажаним чинником в очах всієї кліки галицьких радянофілів… Вони розпочали шалену акцію, щоби виявити та скомпромітувати мою особу…
Студинський… оправдувався, що потребував моєї фотографії до студіювання літератури, та через кілька днів спостеріг, що ніхто не повірить його «новій методі» студіювати літературу… Він каже, що йому нібито… відомо. що я «мав бути на службі поліції». Можна висловити жаль з приводу такого явища, коли голова найвідповідальнішої наукової установи бере на себе функції розшифровувати агентів поліції.
В «Нових шляхах» подібний натяк проти мене виводить А. Крушельницький у статті «У гарячці 41 градус». Звичайно, бандитам пера, що порушують найелементарніші правила літературної етики, відкриваючи авторські псевдоніми, не відповідають, та я спростовую лиш безличну брехню.
Ясновидець Крушельницький висуває «сумнівне» питання: як той втікач із Соловок міг пройти цілий Радянський Союз від Соловок до Кам’янця без пашпорту, без грошей і без опіки ҐПУ. Панові Крушельницькому, що протягом нашого визвольного виру безтурботно заховувався в кабінетах, влучно міняючи орієнтації та портфелі від націоналістичного міністра до інтернаціонального консулянта, дивно, як то люди набирали витривалости в отвертій боротьбі 1919 року, як міцніла їх відвага в часи дворічних небезпек повстань і як, нарешті, гартувався їхній дух у червоних тюрмах та на соловецькій каторзі. Пан Крушельницький, безкровний революціонер, ні разу не ставав «под стєнку», не нюхав фрази «ви арестовани», не чув потрясаючих слів «расстрелять»; з його спритністю орієнтуватись «куди вітер повіє» він завжди нагодований, в теплі і з… пашпортом. Його стареча голова не може збагнути, як то можна без пашпорту проїхати весь Радянський Союз аж до Збруча! Ах, щоби то бодай на старість поїхати до Большовії та переконатися! Ще не пізно, пане Крушельницький. Може, побачились би з Єфремовим, Грушевським.
Пан Крушельницький намагається пускати блахмана. Він твердить, що я, перескочивши Збруч, за кілька днів дістав нансенівський пашпорт, тоді як інші емігранти за десяток років побуту в Польщі його не мають. Так сміливо кидати словами можуть хіба «Нові шляхи». Могли ж ви, пане, дошукатись мого справжнього прізвища, могли ж ваші людці вкрасти мою світлину. Чи ж важко було довідатись у знайомих вам «емігрантських колах», чи навіть у мене самого, як виглядає мій нансенівський пашпорт? А там би вам, на жаль, мусіли сказати, що ніякого нансенівського пашпорту я не мав і не маю. Таж коли ви так уважні до моєї особи, то до ваших чутких вух доходило, як минулого літа, за постановою гродського староства з 7 червня 1931 р. відмовили мені побуту у Львові, як тричі приходив до мене на помешкання поліціянт і з місця гнав та й не тільки зі Львова, але й з усіх трьох галицьких воєвідств, і тільки завдяки добрим людям, які заручили, що я не є большовицький шпіон, я дістав право ще 6 місяців пробувати у Львові: себто до 31.ХІІ.1931 р. Ба що більше: ось вже два місяці щотижня ходжу до староства й не можу добути дальшої прольонґати на побут. Потрудіться, пане, до староства, бо так згоряча старій людині якось не личить: брехню не важко виявити.
Нарешті останнє. Пан Крушельницький хапається за Клима Поліщука й злорадно-саркастично торжествує: «Віталій Юрченко пише, що на Соловках зустрівся з Климом Поліщуком, який жалувався перед ним, що не мав охоти їхати з Польщі до Радсоюзу. А коли емігранти показали Юрченкові у Львові фотографію Клима Поліщука, він спитав: «А це хто?» – «Таж це ваш добрий знайомий!» – «Ні, вперше в житті бачу цю людину!» – «Таж це Клим Поліщук!» Юрченко зашарів, зблід і попрощався».
Паночку наївний! Хто візьме серіозно ваш натяк на фальшивий подив?! А коли б я на образку десятка чистеньких, повних, здорових людей-інтеліґентів, сфотоґрафованих ще в 1924 чи 1925 році, і справді не пізнав Клима Поліщука, якого я в 1930 році на Соловках вперше в житті побачив, це значать після одинадцятимісячного томлення в одиночці-в’язниці та після піврічних поневірянь-голодівки на Соловках?.. І ви, пане Крушельницький, цьому дивувались би?
Але ж сіль у тому, що з К. Поліщуком було цілком не так, як ви, пане Крушельницький, малюєте. Питайте не у своїх підхлібників, що підшиваються під назву «емігрантів», а в чесного емігранта п. Ґонти, з яким саме я мав розмову про К. Поліщука. Оглядаючи в комітеті емігрантів фотографії, я промовив: «Ця особа мені когось нагадує». «Це Клим Поліщук», – підказав п. Ґонта. Природна річ, я здивувався, бо випещене лице на фотографії з 1924 року мало нагадує того нещасного напівмерця Поліщука, якого я бачив у Соловках на 9-му робпункті. Може він ще живий. Коли ви, пане Крушельницький, справді щиро ним цікавитесь, то напишіть до нього. А може дочекаємось, коли Клим Поліщук сам розповість про наше з ним побачення. Отоді пан Крушельницький напевне “зашаріється і зблідне”».
Скандал довкола академіка охоче підхопила й польська преса: «Сенсаційна афера в середовищі українців», «Український професор звинувачений у політичному шпигунстві».
В «Діла» задумалися: «Як і чому ендеки боронять українських «радянців»?!
Під сенсаційним заголовком «Тайна справи професора Студинського» ендецький «Кур’єр Львовскі» 28 лютого виступив на захист не тільки академіка, але й Крушельницького, звинувативши у «кампанії» проти К. Студинського «праві» українські кола.
«При цій нагоді, – пише «Діло», – «Кур’єр Львовскі» дав
