Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

сказав майстер Абрагам. – Хоч я й сам ніколи ще стільки не сміявся, як тієї ночі. Я почував себе здатним на будь-яку божевільну витівку і, мов той ельф Пек,[95] ладен був ще дужче все переколотити й заплутати, але ті стріли, які я посилав у інших, дедалі глибше вганялися в мої власні груди. Зараз я тобі все розповім! Мить, коли на князівський поміст сипався безглуздий квітковий дощ, я обрав для того, щоб зв'язати невидиму нитку, що мала пройти крізь усе свято і, мов електричний провідник, струснути серця людей, з якими я з допомогою таємничого духовного апарату, де сходилась та нитка, був, здавалося мені, в тісному взаємозв'язку. Не перебивай мені, Йоганнесе, спокійно вислухай мене. Юлія сиділа з князівною позад княгині, трохи збоку, і я не спускав її з ока. Тільки-но сурми й литаври замовкли, на коліна Юлії впав, схований серед запахущих нічних фіалок, ледь розпущений пуп'янок троянди і, мов легенький подмух нічного вітру, попливли звуки твоєї зворушливої пісні: «Mi lagnerö tacendo délia mia sorte amara».[96] Юлія злякалась, та коли залунала пісня, яку я, признаюсь, для того, щоб ти потім не мав сумніву, чи її не зіпсовано, звелів грати віддалік за кущами чотирьом нашим чудовим альтовим кларнетистам, – коли залунала пісня, з уст її злетіло легеньке «ох!», вона притиснула букет до грудей, і я виразно почув, як вона сказала князівні: «Він напевне знов тут!» Князівна поривчасто обняла Юлію і вигукнула: «Ні, ні, не може цього бути!» – так голосно, що князь обернув до неї яскраво-червоне обличчя й сердито кинув їй: «Silence!».[97] Наш володар, мабуть, не збирався дуже гніватись на свою любу доню, але я хочу тут зауважити, що чудовий грим – навіть «tiranno ingrato»[98] в опері не міг би так вдало затримуватися – справді надавав йому такого вигляду, наче він був тяжко й надовго розгніваний, тож найзворушливіші діалоги, найчутливіші сцени, що мали алегорично зображати родинне щастя в княжих палатах, пропадали намарне. Це неабияк бентежило і акторів, і глядачів. Бо навіть тоді, коли князь у тих місцях, які він підкреслив у своєму примірнику червоним олівцем, цілував княгині руку чи витирав хусточкою сльози на очах, всім здавалося, що він затявся в своєму гніві, і камергери, яким належало сидіти побіч нього, перешіптувались між собою: «О господи, що таке з нашим вельможним володарем!»

Я хочу ще тільки розповісти тобі, Йоганнесе, що поки актори грали на сцені ту дурну п'єсу, я за сценою з допомогою дзеркал та інших пристроїв зображав гру духів на славу нашого ангела, чарівної Юлії, – одна за одною лунали мелодії, які ти створив у високому натхненні, бриніло навіть, то далі, то ближче, мов несміливий, моторошний поклик духів, ім'я Юлія. Але тебе не було, тебе не було, Йоганнесе! І хоч мені після закінчення вистави довелось вихваляти свого Арієля, як шекспірівський Просперо[99] вихваляв свого, хоч я й сказав, що він усе виконав надзвичайно вдало, проте моя витівка, у яку я вкладав глибокий зміст, видалась мені банальною і нецікавою.

Юлія, з властивою їй чуйністю, зрозуміла все. Але зовні здавалось, що вона тільки схвильована, наче приємним сном, якому, проте, ми не схильні надавати великого значення в житті. Князівна ж, навпаки, була глибоко замислена. Вона ходила під руку з Юлією освітленими алеями, а тим часом придворні тамували спрагу в павільйоні.

Тієї хвилини я хотів завдати вирішального удару, але тебе не було… тебе не було, Йоганнесе! Сердитий і невдоволений, я ходив по парку, перевіряючи, чи все приготоване як слід до великого феєрверку, що ним мало закінчитись свято. І враз, глянувши на тьмяне нічне небо, я помітив далеко над Гаєрштайном рожевувату хмарку, яка завжди віщувала бурю, – та буря щоразу надходить тихо й непомітно і аж тут, над нами, виявляє всю свою страхітливу силу. Коли саме вона має початися, я за рівнем і величиною хмари вираховую, як тобі відомо, до секунди. До бурі не лишалося й години, тому я вирішив поквапитися з феєрверком. І саме тоді я вчув, що мій Арієль почав ту фантасмагорію, яка мала все, все розв'язати: з каплички пречистої діви Марії в кінці парку долинула знайома мені мелодія. Хор співав твою «Ave maris Stella».[100] Я кинувся туди. Юлія з князівною стояли навколішки на молитовних лавках, винесених з каплички надвір. Щойно я прийшов туди, як… але тебе не було, тебе не було, Йоганнесе! Хай я краще промовчу про те, що тоді сталося… Ох! Надаремним виявилося те, що я вважав шедевром свого мистецтва, і мені стало відоме таке, що про нього я, дурень, і гадки не мав.

– Розповідай! – вигукнув Крейслер. – Усе, все розповідай, майстре! То що ж сталося?

– Ні, не буду, – сказав майстер Абрагам. – Тобі воно ні до чого, а в мене серце крається, коли доводиться розповідати, як духи, що я їх сам викликав, сповнили жахом мою душу. Хмара! О щаслива думка! «То хай же, – вигукнув я нестямно, – хай же все скінчиться скаженою веремією!» І я побіг до того місця, де мав відбутися феєрверк. Князь переказав мені, щоб я дав знак, коли все буде готове. Я не зводив очей з хмари, що насувалася з боку Гаєрштайна, підіймаючись усе вище