Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

P.S. Це вже казна-що! Надруковано й те переднє слово автора, яке зовсім не призначалося для читацького ока. Ну що нам тепер робити? Хіба попросити ласкавого читача, щоб він не дуже ганив кота-письменника за надто пихатий тон і пригадав собі, що не одне переднє слово деяких чутливих авторів, коли його перекласти на правдиву мову щирої сповіді, мало чим відрізнятиметься від котового.

А все-таки в нашому житті є щось гарне, чудесне, величне! «О солодка звичко буття!» – каже той нідерландський герой у відомій трагедії.[89] Отак і я кажу, але не в тяжку хвилину, коли доводиться розлучатись з буттям, як тому героєві, а навпаки – в прекрасну мить, коли мене якраз пойняло радісне усвідомлення, що я тепер цілком засвоїв цю солодку звичку й не маю ніякісінького бажання будь-коли її втрачати. Бо я гадаю, що духовна сила, невідома потуга чи як там ще назвати первооснову, яка нами керує і яка до певної міри накинула мені цю звичку, не питаючись моєї згоди, не може мати гірших намірів, ніж той приязний чоловік, до якого я пішов служити і який, даючи мені рибину на обід, ніколи не забере її в мене з-під носа саме тоді, як я її добре розсмакую.

О природо, священна, велична природо! Моє схвильоване серце сповнює незмірна втіха і захват від споглядання на тебе, мене обвіває таємничим шелестом твій подих! Ніч трохи прохолодна, і я хотів би… але ніхто з тих, хто читає або не читає ці рядки, не зрозуміє мого високого екстазу, бо він не побував на такому високому місці, до якого піднісся я! Правильніше було б сказати «видряпався», проте жоден поет не говорить про свої ноги, навіть коли має їх аж чотири, як я, а тільки про своє піднесення, хай то буде й не природний його стан, а лише наслідок спритних механічних маніпуляцій. Наді мною здіймається величезна баня неба, повний місяць сипле іскристе проміння, дахи і шпилі навколо залиті ясним сріблястим світлом. Гамір і метушня на вулицях піді мною дедалі спадає, ніч стає все тихіша, по небу пливуть хмари, якась самітна голубка боязко туркоче сумну любовну пісню, кружляючи навколо церковної вежі. Серденько моє! Ану ж вона захоче наблизитись до мене? Я відчуваю, як у мені прокидається дивне хвилювання, якийсь мрійливий апетит немилосердно роздирає мою душу! Ох, якби та мила пташечка прилетіла до мене, я б її міцно пригорнув до свого закоханого серця і ніколи, ніколи не відпустив би від себе… О, вона залітає назад у голубник, облудниця, і я лишаюся сам на даху без ніякої надії! Як рідко все-таки трапляється в ці убогі, недобрі, черстві часи справжня спорідненість душ…

Невже вміння ходити рівно, на двох ногах, – таке велике досягнення, що плем'я, яке зветься людьми, присвоїло собі право панувати над нами всіма, хто ходить на чотирьох, набагато краще за нього утримуючи рівновагу? Але я знаю, вони, люди, найдужче пишаються тим, що нібито сидить у них у голові й що вони звуть розумом. Я погано уявляю собі, що це таке, та одне знаю напевне: коли розум, як я собі виснував із деяких балачок мого пана й добродійника, – лише здатність свідомо діяти й не робити дурниць, то я не поміняюся з жодною людиною. Взагалі я вважаю, що свідомість – просто собі звичка; адже всі ми приходимо в життя і долаємо його, самі не знаючи як. Принаймні я можу сказати це про себе, і мені здається, що жодна людина на землі не знає з власного досвіду, як і де вона народилася, а тільки з чужих слів, які до того ж часто бувають не зовсім певні. Міста сперечаються між собою про те, в котрому з них народилася якась славетна людина, а тому, оскільки сам я твердо не знаю цього, ніколи не вдасться з'ясувати остаточно, чи я побачив світ, а правильніше, чи мене побачила на цьому світі моя дорога матуся в льоху, чи на горищі, чи в дровітні. Бо, як ведеться в нашому роду, мої очі були запнуті поволокою. Дуже невиразно пригадую собі певні звуки, що лунали навколо мене, – вурчання й пирхання, до якого мимоволі вдаюсь і я, коли мене посідає гнів. Чіткіший, уже майже свідомий другий мій спогад: я сидів закритий у дуже тісному сховку з м'якими стінками, насилу зводив дух і з розпачу й страху жалібно нявчав. Зненацька я відчув, як щось сягнуло в той сховок і брутально схопило мене за шкірки. Це дало мені нагоду вперше відчути й застосувати дивовижну силу, якою мене обдарувала природа. Я миттю вистромив із своїх пухнастих передніх лапок гострі спритні пазурі і вп'явся ними в те, що мене схопило й що, як я згодом дізнався, було людською рукою. Та рука витягла мене зі сховку й кинула додолу, і я відразу ж відчув два добрячі ляпаси по обох своїх щоках, на яких тепер, дозволю собі нагадати це, красуються показні баки. Рука, трохи подряпана, як тепер я можу зрозуміти, тією грою м'язів на моїх лапах, дала мені пару лящів, я здобув першу науку про моральні причини й наслідки, і якраз моральний інстинкт спонукав мене так само швидко ввібрати пазурі,