Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Як я вже сказав, рука мене кинула додолу. Та невдовзі після того вона знов узяла мене за голову й пригнула її донизу. Я тицьнувся писком у якусь рідину й почав хлебтати її. Сам не знаю, як я здогадався, що треба робити, мабуть, допоміг якийсь природний інстинкт. Хлебтати було напрочуд приємно. Тепер я знаю: то було молоко, і я, зголоднілий, удосталь напився його. Так, після моральної, почалася фізична наука.

Мене знов узяли, вже дві руки, набагато лагідніше, ніж перше, й поклали на теплу, м'яку підстилку. Мені ставало все краще й краще, і я почав виявляти своє внутрішнє вдоволення дивними, тільки моєму родові властивими звуками, які люди звуть досить приємним словом «мурчання». Так я робив швидкий, величезний поступ у освіті й вихованні. Яке щастя, який чудовий подарунок богів – мати змогу виявляти своє фізичне вдоволення звуками й жестами! Спершу я мурчав, потім у мені прокинувся незрівнянний талант вишукано задирати хвіст, а далі й дивовижний хист одним-однісіньким слівцем «няв» віддавати радість і горе, захват і втіху, страх і розпач, коротше, усі почуття і пристрасті в їхніх різноманітних відтінках. Що варта людська мова проти цього найпростішого з усіх способу виявлення почуттів? Але вернімось до небуденної, повчальної історії моєї багатої на події юності!

Я прокинувся з глибокого сну і злякався: мене оточувало сліпуче сяйво. Поволока з моїх очей спала, я бачив!

Поки я звик до світла, а особливо до строкатого оточення, що відкрилося моїм очам, то з переляку кілька разів підряд з усієї сили чхнув. А проте за якусь мить я вже чудово бачив, так наче хтозна й відколи був видющий.

О вміння бачити! Це напрочуд гарна навичка, без якої взагалі було б дуже важко існувати в цьому світі! Щасливі ті високообдаровані особи, що так само легко, як я, навчилися бачити!

Не буду заперечувати, що спершу я все ж таки трохи злякався і почав так само жалібно нявчати, як тоді в тісній кишені. Відразу з'явився невисокий, худий, літній чоловік, якого я довіку не забуду, бо хоч коло моїх знайомих дуже широке, а такої чи бодай подібної до нього постаті я більше ніколи не бачив. У моєму роду часто буває, що хтось має біле з чорними латками хутро, але, мабуть, важко знайти людину, в якої було б біле, як сніг, волосся і чорні, як воронове крило, брови, а мій вихователь був саме такий. Удома він носив короткий халат жовтогарячого кольору, який мене так налякав, що я, хоч був тоді ще зовсім безпорадний, сповз убік зі своєї м'якої подушки. Він нахилився до мене. Вираз обличчя його здався мені привітним, і я відчув довір'я до нього. Він узяв мене, і цього разу я побоявся вистромити кігті, бо думка про дряпання міцно поєдналася в моїй пам'яті з думкою про ляпаси. І справді, він мав добрі наміри, бо посадив мене перед мисочкою з молоком, і я почав жадібно хлебтати, що, видно, його дуже втішило. Він щось довго казав мені, проте я нічого з його слів не збагнув, бо тоді мені, малому, недосвідченому кошеняті, ще не властиво було розуміти людську мову. Взагалі я мало що можу розповісти про свого добродійника. Певний лише, що він знається на багатьох речах, а особливо, мабуть, досвідчений у науках та мистецтвах, бо всі, хто приходив до нього (я помічав серед них людей, що саме там, де природа оздобила моє хутро жовтавою латочкою, тобто на грудях, носять зірку або хреста), ставились до нього надзвичайно ввічливо, часом навіть із боязкою шанобою, як я згодом до пуделя Скарамуша, і зверталися до нього не інакше, як «вельмишановний», «дорогий мій», «любий мій майстре Абрагаме!» Лише дві особи казали йому просто «голубе!» – високий, худий, як тріска, чоловік у яскраво-зелених штанях та білих шовкових панчохах і низенька, дуже опасиста, чорноволоса жінка з безліччю перснів на пальцях. Але той чоловік був князь, а жінка – єврейська дама.

Незважаючи на те, що майстра Абрагама відвідував такий вельможний гість, сам він мешкав у маленькій кімнатці на верхньому поверсі, тож мені було дуже зручно вирушати крізь вікно у свої перші мандри на дах і на горище.

О так! Я народився тільки на горищі, не інакше! Що там льох, що там дровітня – я стою за горище! Яке незабутнє враження залишають у нас оточення, батьківщина, звичаї, як вони впливають на формування зовнішнього і внутрішнього образу громадянина світу! Звідки з'явилося в моїй душі це відчуття високого, цей непереборний потяг до того, що здіймається над буденним оточенням! Звідки це дивовижне, рідкісне вміння лазити, це незрівнянне мистецтво найвідчайдушніших, геніальних стрибків? Ох! Груди мої сповнює солодкий смуток. Туга за рідним горищем стискає серце. Тобі я присвячую ці сльози, о прекрасна вітчизно, тобі посилаю це сумне, пристрасне «няв»! Тебе я вшановую цими стрибками, цими вискоками, в них є і доброчинність, і патріотична мужність! Ти, о горище, даруєш мені в щедроті своїй часом мишку, часом ковбасу чи шматок підчеревини, виуджену з димаря, а часом навіть даєш спіймати горобчика або й ситенького голуба. «Не має краю любов до тебе, о батьківщино!»

Але я повинен ще багато чого

(А. м.) хіба ви не пам'ятаєте, ласкавий пане, тієї страшної бурі, що зірвала капелюха з голови адвоката, коли він гуляв уночі на Новому мосту, і кинула в Сену? Десь так написано в Рабле,[90] але насправді то не буря пограбувала