Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
«Я нічогісінько не знаю, – відповів князь, вислухавши мене, – і взагалі не розумію, як ви, майстре Абрагаме, можете теревенити мені такі нісенітниці. Щоправда, Новий міст я знаю, він у Парижі, і хоч я ніколи не ходив ним пішки, проте часто їздив, як і личить у моєму становищі. Адвоката Рабле я ніколи не бачив і солдатськими витівками зроду не цікавився. Коли я замолоду ще командував своєю армією, то раз на тиждень давав бобу всім юнкерам за ті дурниці, які вони вчинили чи намірялися вчинити в майбутньому, а давати хлости простим солдатам мали лейтенанти, що вони за моїм прикладом і робили щотижня, а саме в суботу, тому на неділю в усій армії не лишалося жодного юнкера й жодного солдата, який би не отримав належної йому пайки ударів, отже, мої війська не тільки відзначалися високою мораллю, втовкмаченою їм палицею, а й узагалі звикли бути битими, ще ніколи й не бачивши у вічі ворога, тому як уже зустрічалися з ним, то не могли робити нічого іншого, тільки бити. З цим вам усе ясно, майстре Абрагаме, а тепер розтлумачте мені ради всіх святих, що ви хотіли сказати своєю бурею і своїм адвокатом Рабле, якого пограбували на Новому мосту? Чим ви можете виправдатись, що свято вилилось у таку веремію, що ракета влучила мені в перуку, що мій дорогий синок опинився в басейні, де його всього оббризкали підступні дельфіни, що князівні довелось бігти парком без серпанка, в закасаній сукні, швидко, мов тій Аталанті,[91] що… що… Хто перелічить усі прикрощі, які сталися цієї злощасної ночі! Ну, майстре Абрагаме, що ви скажете?»
«Ласкавий пане, – відповів я, покірно вклоняючись, – через що ж і трапилось лихо, як не через негоду, через жахливу бурю, яка раптом знялася, коли все йшло якнайкраще. Хіба я можу керувати стихіями? Хіба мене самого не спіткало нещастя, хіба я не втратив капелюха, ціпка й плаща, мов той адвокат, якого я покірно прошу не плутати зі славетним французьким письменником Рабле? Хіба я не…»
– Послухай, – перебив майстра Абрагама Йоганнес Крейслер, – послухай, друже, хоч уже минуло стільки часу від дня народження княгині, люди ще й досі говорять про те свято, де ти був розпорядником, як про незбагненну загадку. Ти за своїм звичаєм напевне влаштував там немало дивовиж. Тебе вже й так вважали за якогось чаклуна, а ти на тому святі, здається, ще й зміцнив у людях цю віру. Скажи мені щиро, що там сталося. Ти ж знаєш, мене тоді тут не було…
– Саме тому, – урвав приятеля на слові майстер Абрагам, – саме тому, що тебе тут не було, що ти, гнаний бозна-якими пекельними фуріями, помчав звідси, мов божевільний, саме тому я так знавіснів і почав заклинати стихії, щоб вони стали на заваді святові, бо те свято краяло мені душу, адже тебе, справжнього героя вистави, не було на ньому. Спершу свято йшло своєю колією, хоч було нудне й жалюгідне, але потім воно не принесло дорогим мені людям нічого, крім муки, страшних кошмарів, горя й жаху!.. Дізнайся ж, Йоганнесе, що я глибоко заглянув тобі в душу, й мені відкрилася схована в ній небезпечна, грізна таємниця, кипучий вулкан, який може щомиті вивергнути з себе згубне полум'я, нещадно поглинаючи все навколо! В нашій душі є чимало такого, про що ми не можемо сказати навіть своїм найближчим друзям. Тому я пильно приховував від тебе те, що побачив у твоїй душі, але цим святом, яке мало глибший сенс, ніж тобі здається, бо влаштовано його, властиво, не задля княгині, а задля іншої, любої нам з тобою особи і задля тебе самого, – цим святом я хотів якнайдужче зачепити за живе твоє внутрішнє «я». Найпотаємніші муки твої мали ожити, і фурії, немов прокинувшись зі сну, мали з подвійною силою вп'ястися в твої груди. Як смертельно хворому може допомогти в самого Орка[92] здобуте зілля, якого мудрий лікар не побоїться вжити під час найтяжчого нападу, так і тебе моє свято або доконало б, або врятувало б! Знай же, Йоганнесе, що іменини княгині збігаються з іменинами Юлії, бо Юлію так само, як і її володарку, охрещено Марією.
– Ох! – вигукнув, схопившись, Крейслер, і очі в нього гнівно спалахнули. – Ох, майстре! Хто тобі дав право так зухвало, так безжально глумитися з мене? Невже ти – сама доля, здатна заглянути в найпотаємніші глибини моєї душі?
– Нерозважний шаленцю, – незворушно озвався майстер Абрагам, – коли вже нарешті спустошлива пожежа в твоїх грудях обернеться в чистий пломінь світла, що живиться глибоким розумінням мистецтва, відчуттям того високого й прекрасного, на яке багата твоя душа? Ти вимагаєш, щоб я змалював тобі, як відбувалося те фатальне свято, тож вислухай мене спокійно.
