Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
– Розповідай, – глухо мовив Крейслер і знов сів, затуливши обличчя руками.
– Я зовсім не збираюся, – сказав майстер Абрагам, раптом повеселівши, – я зовсім не збираюся, любий Йоганнесе, стомлювати тебе описом усіх тих хитромудрих пристроїв і вигадок, що здебільшого завдячували своїм походженням винахідливій голові самого князя. Оскільки свято починалося пізно ввечері, то, певна річ, чудовий парк, що оточує з усіх боків заміський палац, був ілюмінований. Я намагався досягти в тій ілюмінації незвичайних ефектів, але не так успішно, як хотілося б, бо князь твердо наказав по всіх алеях почіпляти на великих чорних щитах різнобарвні лампіони так, щоб із них утворювався вензель княгині, а над ним – князівська корона. А оскільки ті щити були прибиті на високих стовпах, то вони дуже нагадували освітлені застережні знаки, що забороняють курити чи обминати митницю. Апогеєм свята мала бути вистава на сцені серед парку, утвореній з одного боку рядами кущів, а з другого штучними руїнами, – зрештою, ти й сам її добре знаєш. Актори, запрошені з міста, мали зіграти там щось алегоричне. Навіть якби автором тієї алегорії не був сам князь, отже, якби вона, як дотепно висловився театральний директор, що отримав доручення поставити князівську п'єсу, не спливла з вельможного пера, то й тоді вона мала б незвичайний успіх, бо була досить безглузда. Від палацу до сцени неблизький світ. Згідно з поетичною ідеєю князя дорогу вельможній родині до театру мав освітлювати геній з двома смолоскипами, що ширяв у повітрі, а все навколо повинне було тонути в пітьмі, і аж коли княжа родина з почтом сяде на свої місця, сцена враз мала освітитися. Тому дорога до сцени, про яку я вже казав, лишилась темною. Дарма я доводив князеві, якої складної треба машинерії, щоб геній зі смолоскипами здолав у повітрі такий довгий шлях, – його вельможність вичитав щось подібне у «Fêtes de Versailles»,[93] а до того ж сам додумався до цієї поетичної ідеї, тому наполягав на її здійсненні. Щоб не заробити незаслужених докорів, я передав того генія разом з його смолоскипами театральному машиністові, запрошеному з міста.
І ось, тільки-но вельможне подружжя, а за ним і весь почет вийшли з дверей зали, невеличкого щокатого чоловічка із двома запаленими смолоскипами – великими восковими свічками – в розчепірених руках спущено з даху палацу. Проте лялька виявилась занадто важкою, і, протягши її кроків з двадцять, машина зупинилася. Світлоносний ангел-охоронець княжого дому завис угорі, а коли помічники машиніста дужче смикнули за мотузку, перевернувся догори ногами. Свічки, опущені ґнотами вниз, горіли далі, скапуючи додолу гарячими восковими краплями. Перша з тих крапель влучила в самого князя. Його вельможність стоїчно приховав свій біль, але хода його втратила свою врочистість, і він чимдуж поспішив уперед. Добрий геній погойдувався тепер униз головою і вгору ногами над гофмаршалом, камер-юнкерами та іншими придворними, і вогненний дощ, що лився зі смолоскипів, попадав то одному, то другому то на голову, то на ніс. Нечемно було б виявляти свій біль і таким чином затьмарювати радісне свято, тому прецікаво було дивитися, як ті нещасні, ціла когорта стоїчних Сцевол,[94] страхітливо кривлячись, а проте з усієї сили намагаючись перебороти муку, навіть видушити з себе усмішку, таку, якою усміхаються хіба в пеклі, крокували далі, нечутно, боячись навіть зітхнути. Та ще й гриміли литаври, співали сурми, і сотні голосів вигукували: «Віват, віват найласкавішій княгині! Віват найласкавішому князеві!» – тож дивовижний контраст тих лаокоонівських облич з веселою, радісною юрбою навколо надав усій сцені такого трагічного пафосу й величі, що кращого годі було й придумати.
Нарешті старий огрядний гофмаршал не витримав. Коли пекуча крапля влучила йому просто в щоку, він, охоплений люттю й розпачем, відскочив убік, але заплутався в мотузках, що належали до літальної машини і якраз тут були туго напнуті над самою землею. Голосно вигукнувши: «Сто чортів його матері!» – гофмаршал гримнув додолу. Тієї самої миті летючий паж скінчив свою роль. Товстий гофмаршал потяг його своєю стокілограмовою вагою вниз, добрий геній упав посеред почту, і придворні, заверещавши, сипнули врізнобіч. Смолоскипи погасли, всі опинилися в непроглядній пітьмі. Це сталося майже перед самою сценою. Я не схотів зразу запалювати шнур, від якого мали вмент засвітитися всі лампи й світильники навколо сцени, а кілька хвилин почекав, щоб товариство мало час поблукати в мороці серед дерев та кущів. «Світла!.. Світла!..» – закричав князь, немов той король у «Гамлеті». «Світла!.. Світла!..» – й собі загукали невлад безліч захриплих голосів. Коли світло на сцені засвітилося, юрба, що розбіглась навколо, нагадувала розбите військо, яке на превелику силу намагається зібратись докупи. Обер-камергер виявився людиною, яка не втратила самовладання, найспритнішим тактиком своєї доби, бо завдяки його зусиллям за кілька хвилин був відновлений лад. Князь із своїм найближчим оточенням піднявся на заквітчаний поміст, споруджений посеред сцени. Тільки-но вельможне подружжя всілося, як на нього, завдяки дуже хитрому пристроєві, що його придумав той самий машиніст, посипались цілі оберемки квіток. І от лиха доля схотіла, щоб одна вогниста лілея впала князеві просто на ніс і обсипала йому ціле обличчя яскраво-червоним пилком, завдяки чому його вельможність набув надзвичайно величного вигляду, що якраз пасував до такого врочистого свята.
Крейслер так реготав, що аж стіни дрижали.
– Це вже занадто!.. Це вже занадто!.. – вигукнув він крізь сміх.
– Не регочи так, а то ще захлинешся, –
