Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
При самому кінці серпня поширилися вперті чутки про найзапекліші від початку боротьби за Атланту бої. Вони точилися десь на півдні. У місті всі напружено дожидали вістей з фронту, ніде не чулося ні сміху, ні жартів. Тепер і тут розуміли те, що солдатам було ясно ще півмісяця тому: Атланта доживає останні дні, якщо залізницю на Мейкон перекриють, Атланти не втримати.
Вранці першого вересня Скарлет прокинулася з тим самим гнітючим страхом у душі, з яким і лягала ввечері. Ще не відійшовши від сну, вона подумала: “Чим таким була я заклопотана вчора звечора? А, так, битвою. Десь там учора стався бій. Але хто ж переміг?” Вона враз підвелася в ліжку, протерла очі й знов відчула на серці вчорашній тягар. ‘
Повітря було задушливе навіть о цій ранній порі, заповідаючи палючу спеку полудня серед бездонної небесної блакиті під нещадно сліпучим сонцем. З вулиці не долинало ні звуку. Ані колеса не порипували, ані солдатські ноги не тупотіли, збиваючи руду куряву. З кухонь у сусідніх будинках не чулося оспалих негритянських голосів та приємної для слуху метушні перед сніданком: усі сусіди, крім місіс Мід та місіс Меррівезер, виїхали до Мейкона. Проте і з цих двох будинків не чути було нічого. Далі, в діловій частині вулиці, теж панувала тиша - чи не більшість крамниць і контор стояли замкнені або й забиті дошками, а власники їхні з гвинтівками в руках воювали десь там за містом.
Безгоміння це здалося Скарлет ще лиховіснішим, ніж за весь попередній тиждень. Вона швиденько встала, без звичайних своїх вилежувань та потягань, і підійшла до вікна, сподіваючись побачити кого-небудь з сусідів або взагалі що-небудь підбадьорливе. Але на вулиці було порожньо. їй впало у вічі, як досі ще темна зелень дерев прижухає під грубим шаром рудої куряви, як в’януть і никнуть без людського догляду квіти перед будинком.
Коли вона стояла так, виглядаючи у вікно, до неї долинув віддалений згук, глухий, ледь чутний, як перший відгомін майбутньої бурі.
“Буде злива,- подумалось їй спершу, і, як то звичайно для людини, що виросла на лоні природи, вслід за цим промайнула думка: - Земля так спрагла зливи! - Але у ту ж мить вона збагнула: - Злива? Ні! Ніяка це не злива! Це гармати!”
З тривожним калатанням серця вона вихилилася з вікна, прислухаючись до віддаленого гулу, силкуючись розрізнити, з якого напрямку він доноситься. Але приглушене бухання було надто далеко, щоб зразу вловити, звідки воно. “Зроби так, Господи, щоб це було з Марієгти! - благально подумала Скарлет.- Або з Декейтера. Або з Персикового струмка. Тільки не з півдня, тільки не з півдня!” Вона
міцніш ухопилася за раму вікна й напружила слух, щоб краще розчути. Гримотіння долинало з південного боку.
Гармати з півдня! А на півдні ж Джонсборо, і Тара… і там Еллен!
Можливо, зараз, цю хвилину, янкі вже в Тарі! Вона знову стала наслухати, але крой так стугоніла їй у скронях, що забивала відголос далекої стрілянини. Ні, янкі ще не добралися до Джонсборо. Тоді відгсхлос був би тихіший, не такий виразний. Але вони, мабуть, миль за десять звідси на дорозі до Джонсборо, може, біля сільця Раф-енд-Реді. Хоча звідти до Джонсборо теж ледве чи більше десяти миль.
Гармати били на півдні, звістуючи можливе невдовзі падіння Атланти. Але для Скарлет, занепокоєної небезпекою, що загрожувала її матері, гарматні постріли означали тільки наближення військових дій до Тари. Вона ходила по кімнаті й заламувала руки, бо вперше за всі ці роки з цілковитою ясністю усвідомила, що армія Конфедерації може зазнати поразки. Думка про Тару, яка ось-ось, можливо, опиниться в руках у Шерманових солдатів, спонукала її так гостро усвідомити моторошність війни, як того не в силі було все навколишнє- ні вибухи снарядів, від яких розліталися шибки у вікнах, ні скрута з харчами та одягом, ні видовище сотень поранених, що помирали у неї на очах. Шерманове військо за кілька миль від Тари! І якщо навіть його відіб’ють, воно може, відступаючи, вийти до Тари. Де тоді знайде сховок Джералд з трьома хворими жінками на руках?
О, якби тільки їй опинитися зараз удома, янкі там чи не янкі! Босоніж, у нічній сорочці, що плуталась між ніг, вона снувала по кімнаті, і гнітюче передчуття щодалі дужчало в ній. Вона так хотіла бути вдома! Бути біля Еллен.
Знизу з кухні почувся брязкіт посуду -‘ це Пріссі готувала сніданок. Але щось не чутно було голосу Бетсі, куховарки місіс Мід. Гострим пронизливим голосом Пріссі затягла журливу пісню:
Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі…
Цей спів діяв Скарлет на нерви, сумні слова навіювали страх, тож, накинувши халат, вона вибігла в коридор і гукнула у двері на чорний хід:
- Та не вий ти, Пріссі!
Понуре “Слухаю, мем”,- долинуло знизу, і Скарлет глибоко зітхнула, раптом засоромившись свого спалаху.
- А де Бетсі?
- Не знаю. ЕГна не прийшла.
Скарлет підступила до дверей Мелліної спальні, легенько прочинила їх і заглянула в залиту сонцем кімнату. Мелані лежала на ліжку в нічній сорочці, очі заплющені, під ними чорні дужки, її серцевидне личко набрякло, струнке тіло зробилося одутлим і потворним. “Ото б Ешлі побачив ії зараз”,- зловтішно подумала Скарлет. Жодна вагітна жінка, здавалось їй, не виглядала так бридко, як Мелані, Відчувши поглдд Скарлет, Мелані розплющила очі, й тепла ясна усмішка осяяла її обличчя.
- Заходь,- покликала вона, натужно повертаючись на бік.- Я не сплю з самого світання, все думаю і хочу тебе, Скарлет, про щось попросити.
Скарлет увійшла до спальні й присіла скраєчку ліжка, яке тонуло в яскравому сонячному світлі.
Мелані простягла руку і лагідно й довірливо стисла долоню Скарлет.
- Дорогенька,- промовила вона.- Я так переживаю через цю стрілянину. Це з боку Джонсборо, правда?
Скарлет тільки гмукнула, і серце ії знову болісно скур- чилося.
- Я знаю, як ти непокоїшся. Якби не я, ти поїхала б додому ще на тому тижні, тільки-но довідалась про мамину хворобу. Правда ж бо?
- Правда,- сухо погодилася Скарлет.
- Скарлет, голубко, ти така добра до мене. Рідна сестра не була б дбайливіша й мужніша. І я так
