Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
- Отже, ви не втекли до Мейкона! Міс Туп, я чув, виїхала, то я, звісно, подумав, що й ви разом з нею. Але як побачив, що в домі у вас світиться, вирішив зайти перевірити. Чому ж ви залишилися?
- Щоб Мелані не була одна. Розумієте, вона… одне слово, їй не можна зараз виїжджати.
- От стобіса! - вихопилось у нього, і в світлі лампи вона помітила, як він спохмурнів.- То ви хочете сказати, що місіс Вілкс і досі тут? Ну й дурість! Це дуже небезпечно в її стані.
Скарлет розгублено мовчала, бо хіба ж могла вона обговорювати з чужим чоловіком таку тему, як стан Мелані? Вразило її й те, що Рет неначебто розумів, яку для Мелані це являє небезпеку. Неодруженому таке знання не додає честі.
- Якби ви були досить вихованим, то подумали б, що, може, і мені залишатися тут не дуже безпечно,- ущипливо зауважила вона.
Очі його насмішкувато блякнули.
- Щодо мене, то я завжди поставив би на вас проти янкі.
- Це як - вважати за комплімент, чи що? - мовила вона непевним тоном.
- Зовсім ні,- заперечив він.- І коли вже ви перестанете дошукуватись компліментів у будь-якому банальному зауваженні з чоловічих уст?
- Хіба на смертному ложі,- відказала вона і всміхнулася, подумавши, що ніколи не забракне чоловіків, які даруватимуть їй компліменти, чого Рет ніколи не робить.
- Ох, марнославність, марнославність,- сказав він.- Але ви принаймні її не приховуєте.
Він розкрив портсигар, дістав чорну сигару, підніс до носа й нюхнув. Потім черкнув сірником, прихилився до стовпця поручнів і, обхопивши руками коліна, якийсь час мовчки палив. Скарлет знов стала погойдуватись у кріслі, і навколо залягла безгомінна темінь теплого літнього вечора. Пробудився з дрімоти дрізд, що сидів десь у гущині жимолості й витких троянд, видав одну несміливу й протяглу ноту і замовк, немов передумавши.
З темряви східців раптом почувся смішок Рета, тихий і погідний.
- Отже, ви залишилися вдвох з місіс Вілкс! Дивовижнішу ситуацію важко й уявити.
- Не бачу тут нічого дивовижного,- трохи розгублено відповіла вона, враз насторожуючись.
- Не бачите? В такому разі вам не вистачає вміння об’єктивно глянути на справу. Я вже здавна маю таке враження, що ви насилу терпите місіс Вілкс. Ви вважаєте її дурною й нетямущою, а від її патріотизму вас нудить. Ви не проминаєте жодної нагоди шпигонути її, тож природно мені видалося дивним, як це вас стало на такий альтруїзм, щоб лишитися заради неї під обстрілом. І чому ви це зробили?
- Тому що вона сестра Чарлі… А отже, й мені все одно що сестра,- відповіла Скарлет з найбільшою гідністю, на яку могла спромогтись, відчуваючи, проте, як зашарілись її щоки.
- Ви хочете сказати - тому, що вона вдова Ешлі Вілкса.
Скарлет схопилась на ноги, аж клекочучи гнівом.
- Я вже думала вибачити вашу невихованість, яку ви виявили минулого разу, але тепер цього не зроблю. Та я б вам на цей ганок і ступити не дозволила, якби не пекучий смуток у мене на душі і…
- Сядьте й не гарячкуйте так,- мовив Рет зовсім інакшим голосом. Простягти руку, він посадовив її назад у крісло-гойдалку.- Звідки у вас такий смуток?
- Та ось я одержала сьогодні листа з Тари. Там зовсім близько янкі, і моя менша сестра захворіла на тиф і… і якби я навіть могла поїхати додому, як я хочу, мама не пустила б мене в дім, щоб я не заразилася. Боже мій, але ж мені так хочеться додому!
- Та не побивайтесь-бо,- сказав він, і голос його звучав незвично лагідно.- В Атланті вам куди безпечніше, ніж у Тарі, навіть якщо янкі прийдуть. Янкі вам нічого не заподіють, тоді як тиф…
- Що значить - янкі нічого не заподіють? Та як у вас язик повертається таке казати?
- Дорогенька моя, янкі зовсім не дияволи. Вони не з рогами й не з копитами, як ви, здається, гадаєте. Вони майже такі самі, як і південці… хіба тільки виховані гірше та вимова у них страхітлива.
- Таж янкі можуть…
- Згвалтувати вас? Не думаю. Хоча, звичайно, мали б таке бажання.
- Якщо ви не перестанете говорити всяку таку гидоту, я піду в дім,- вигукнула Скарлет, рада, що в темряві не видно, як вона зашарілася.
- А скажіть-но щиро: хіба ви не це якраз мали на думці?
- Звісно, що ні!
- Звісно, що так! Не варто гніватись на мене через те, що я вмію читати ваші думки. Усі наші доброчестиві й невинні натурою дами-південки -тільки про таке й думають. Та у них це і з думки не виходить. Ладен закластися, що навіть у таких удовиць, як місіс Меррівезер…
Скарлет нічого на це не відповіла, бо ж знала, що тільки-но двоє-троє матрон сходиться в ці тривожні дні, то конче починають перешіптуватися саме про такі випадки, що завжди траплялися десь у Вірджинії, Теннессі або Луїзіані, але ніколи - ближче до їхніх країв. Янкі гвалтували жінок, багнетами проштрикували животи дітям, палили будинки разом з немічними старими людьми. Кожен знав, що це правда, хоч про таке й не кричать на перехрестях. І якщо в Рета бодай трохи було б порядності, він теж визнав би, що це правда. І нічого тут нема такого, щоб глузувати.
Вона чула, як він тихенько пирхає смішком. Часом він зовсім нестерпний. Власне, майже завжди такий. Це жахливо, коли чоловік знає, про що жінки думають і говорять. Почуваєшся перед ним наче роздягнена. І від пристойних жінок чоловіки не можуть знати про такі речі. Скарлет обурювало, що він прочитав її думки. їй приємно було вважати себе таємничою в очах чоловіків, але ось Рет бачить її наскрізь, неначе вона скляна.
- Коли вже зайшла про це мова,- провадив він далі,- то чи маєте ви в домі кого-небудь, хто б наглядав за вами й опікувався? Чарівну місіс Меррівезер або ж місіс Мід? Вони завжди так на мене дивляться, ніби знають, що я приходжу сюди, маючи нице щось на думці.
- Вечорами, бува, до нас навідується місіс Мід,- відповіла Скарлет, рада, що тема розмови змінилася.- Але сьогодні її не було. До них приїхав з армії син, Філ.
- Отже, мені пощастило,- стиха зауважив Рет,- застати вас саму.
Щось у голосі його було таке, від чого серце її солодко стрепенулося
