Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

І щоразу якісь безликі солдати стояли на темній веранді, а з пітьми озивались до неї різні голоси.

- Пробачте, ласкава пані, що я вас турбую, але чи не могли б ви дати води мені й моєму коневі?

Часом це була тверда, ледь гаркава мова горянина або незвичний носовий призвук у говорі жителя рівнинної округи Вайаграс на далекому півдні, а часом - заколисяи- вий тягучий голос мешканця надбережжя, що брав Скарлет за серце, викликаючи в пам’яті голос Еллен.

- Панн’чко, тут у мене товариш, я х’тів доставити його до шпиталю, але, боюся, він не дотягне. Мо’, залишите його в себе?

- Знаєте, пані, голод гак допіка, що аж ну. Коли б мені хоч шматочок кукурудзяника, якщо це вас не зубожить.

- Даруйте мою нав’язливість, ясна пані, але… чи не міг би я переночувати у вас на ганку? Я побачив троянди й вдихнув запах жимолості, і це мені так нагадало домівку, що я зважився…

Ні, такі ночі не могли бути реальністю! Це були лихі сновиддя, як і ці солдати, кошмарні прояви зі сну, що озивалися з задушливого мороку. Напоїти водою, нагодувати, винести подушку на веранду, перев’язати рану, підтримати давно не миту голову вмирущому. Ні, таке не могло діятися з нею наяву!

Серед цих привидь виявився й дядечко Генрі Гамільтон, що постукав у двері котроїсь ночі в кінці липня. Він не мав при собі ні парасольки, ні саквояжа, не стало у нього й черевця. Рожеві щоки його пообвисали, як підгруддя в бульдога, а довге сиве волосся було неймовірно брудне. Він стояв мало не босоніж, його доймав голод, на ньому кишіли воші, але натурою він як був, так і лишився задирливим.

Незважаючи на його слова: “Нісенітна це війна, коли такі старі дурні, як я, палять зі старих рушниць”,- у дівчат склалося враження, що він цілком задоволений своєю долею. Його потребували, як і молодих, і він виконував свій обов’язок нарівні з молодими. Навіть більше - він ні в чому не поступався молодим, не те що дідок Меррівезер, як весело мовив дядечко Генрі дівчатам. Старому Меррівезе- рові страшенно допікав ішіас, і капітан хотів спровадити його додому. Але він відмовився, щиро визнавши, що радше терпітиме капітанове чортихання й лайку, аніж вдавану турботу невістки та її вічні сікання, щоб він не жував тютюну і щодня мив бороду.

Дядечко Генрі пробув у них недовго, бо мав звільнення лише на чотири години, з яких половину мусив витратити на дорогу з передової до них та назад на передову.

- Я, дівчата, тепер, мабуть, не скоро з вами побачусь,- Заявив він їм, сидячи у спальні Мелані й з блаженною насолодою бовтаючи натертими до пухирів ногами в ночвах з холодною водою, які поставила перед ним Скарлет.- Нашу роту сьогодні вранці перекидають на інші позиції.

- А куди? - перелякано скрикнула Мелані, хапаючи його за руку.

- Не доторкайся до мене руками! - буркнув їй дядечко Генрі.- По мені воші лазять! Війна була б забавкою, якби не вошва й не дизентерія. Куди перекидають? Ну, мені цього ніхто не казав, хоч я здогадуюсь. Уранці ми вирушаємо на південь, до Джонсборо, якщо здогад мене не підводить.

- Але чому до Джонсборо?

- Тому що там буде велике побоїще, панночко. Янкі докладуть усіх сил, щоб захопити цю залізницю. І якщо це станеться, Атланті капець.

- Ой, дядечку Генрі, невже ви гадаєте, що вони можуть захопити залізницю?

- Казна-що кажете, дівчата! Хіба це можливо, коли я там буду? - Дядечко Генрі всміхнувся на їхні страхи, а далі знов посерйознішав.- Там має бути запеклий бій, дівчата! І ми повинні його виграти. Ви знаєте, звичайно, що янкі перекрили всі залізниці, крім однієї на Мейкон, але це ще не все. Може, ви цього не знаєте, але вони також перекрили всі шляхи й путівці й навіть верхові стежки, крім Макдонагової дороги. Атланта як у мішку, а поворозки мішка саме в Джонсборо. Якщо янкі захоплять там залізницю, вони затягнуть поворозки й придушать нас, як опосума. Тож ми зовсім не збираємось віддавати їм цю залізницю… Якийсь час я вас не буду бачити, дівчата. Тому я й прийшов попрощатися й упевнитись, що Скарлет ще з тобою, Меллі.

- Звичайно, зі мною,- з відданістю в голосі промовила Мелані.- За нас не переживайте, дядечку, бережіть краще себе.

Дядечко Генрі витер ноги об клаптюватий килимок і аж застогнав, поки взув їх у свої напіврозвалені черевики.

- Я вже рушаю,- сказав він.- Мені п’ять миль іти пішки. Скарлет, загорніть мені там щось перекусити. Що знайдеться.

Поцілувавши Мелані на прощання, він спустився в кухню, де Скарлет загортала для нього в хустинку кукурудзяного коржа й кілька яблук.

- Дядечку Генрі, то… то становище таки справді серйозне?

- Серйозне? Боже всемогутній, ще й як! Не будьте наївнятком. Наші діла швах.

- То ви гадаєте, вони доберуться й до Тари?

- Що за…- почав він, роздратований жіночою звичкою думати про суто приватні речі, коли на карту поставлено щось незмірно важливіше. Але, побачивши переляк і пригніченість на обличчі Скарлет, злагіднів.

- Звісно, що ні. Тара за п’ять миль від залізниці, а янкі тільки залізниця й потрібна. Ви, панночко, маєте не більше тями, як курка.- Він раптом урвав мову.- До вас неблизький світ, і я не приходив би сюди глупої ночі, щоб лише попрощатися. Я приніс Меллі прикру новину, але коли побачив, в якому вона стані, не зважився їй сказати. Отож я полишу цю справу на вас, Скарлет, щоб ви їй переказали.

- Що, Ешлі?.. Невже ви щось таке чули?.. Що він… неживий?

- Ото - звідки б я міг почути про Ешлі, стоячи в шанцях по самий зад у багнюці? - роздратовано відказав старий джентльмен.- Ні, ця новина про його батька: Джон Вілкс загинув.

Скарлет раптом опустилася на табуретку з напівзагорну- тим сніданком у руці. *

- Я прийшов сказати про це Меллі… Але не зважився. Тож мусите ви це зробити. І віддасте їй оці речі.

Він видобув з кишені важкого золотого годинника з металевими брелоками, невеличку мініатюру давно померлої місіс Вілкс і пару масивних золотих запонок. Тільки впізнавши годинника, що його вона так часто бачила в руках