Українська література » Сучасна проза » Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Читаємо онлайн Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
тепер, коли вони знали всю правду, коли сталося найгірше й війна підступила до самого їхнього подвір’я, місто змінилося. Не було ані паніки, ані істерії. На обличчі не показували того, що гнітило серце. Кожен виглядав бадьорим, хоч і силувана була та бадьорість. Кожен намагався мужньо і з вірою дивитися в обличчя солдатам. Кожен повторював слова Бувальця Джо, сказані перед тим, як його зняли з командування: “Я можу утримувати Атланту довіку”.

Тепер, коли довелося відступити й генералові Гуду, чимало з’явилося й серед цивільних таких, що хотіли б, як і солдати, повернення Джонстона, тільки вони не важились висловлювати це вголос, задовольняючись тим, що підбадьорювали себе висловом Бувальця Джо:

“Я можу утримувати Атланту довіку”.

Гуд відкинув обережну тактику генерала Джонстона. Він нападав на янкі зі сходу, нападав з заходу. Шерман кружеляв довкола Атланти, мов боксер, що вишукує вразливе місце на тілі суперника, і Гуд вирішив не сидіти у своїх шанцях, віддавши ініціативу в руки янкі. Він сміливо вийшов їм назустріч і запекло атакував їх. Бої під Атлантою та Езра-Черчем тривали кілька днів, і були вони такі серйозні, що порівняно з ними битва над Персиковим струмком здавалася легенькою перестрілкою.

Однак янкі все не відступалися. Вони зазнали тяжких втрат, але могли собі це дозволити. І весь час їхні батареї обстрілювали Атланту, вбивали людей у домівках, зривали дахи з будівель, робили величезні вирви посеред вулиць. Городяни ховалися хто де міг - у погребах, у викопаних ямах, у неглибоких тунелях на залізничних переїздах. Атланта була в облозі.

За одинадцять днів, відколи генерал Гуд прийняв командування, він втратив майже стільки ж чоловік, скільки Джонстон за сімдесят чотири дні боїв та відступів, а місто тим часом обложили з трьох боків.

Залізниця від Атланти до Теннессі тепер уся була в руках у Шермана. Його армія перетяла колію, яка сполучала Атланту з Алабамою на південному заході, і стояла вже по другий бік залізничної лінії на схід. Вільною залишилася тільки залізниця на південь, до Мейкона й Саванни. Місто затовпили солдати, переповнили поранені й біженці, і ця єдина лінія не могла задовольнити навіть найпекучіших потреб обложеного міста. Допоки, однак, ця дорога була відкрита, Атланта могла триматись.

Скарлет пойняло жахом, коли вона усвідомила, якого значення набула залізнична лінія на південь і як запекло Шерман намагатиметься її захопити, як відчайдушно оборонятиме її Гуд. Ця ж бо лінія проходить через рідну округу Скарлет, через Джонсборо. А Тара від центру округи всього за п’ять миль! Проти Атланти, цього гуркітливого пекла, Тара здавалася райським тихим закутком, але ж від Джонсборо Тара була всього за п’ять миль!

*

У день битви за Атланту Скарлет і багато інших дам сиділи на пласких дахах комор і, затінившись маленькими парасольками, спостерігали за ходом бойових дій. Але кали перші снаряди стали падати на вулиці міста, вони поховались у погреби, і того ж вечора почалася справжня вт;еча жінок, дітей і старих з міста. Прямували втікачі до Мейкона, і багато хто, кому в гой вечір пощастило сісти на поїзд, уже разів п’ять-шість здійснював цю подорож при кожному черговому відступі Джонстона від Долтона. Але якщо поверталися вони до Атланти з сякими-такими речами, то цим разом вибирались, майже нічого з собою не взявши. У більшості були в руках лише невеликий саквояж та скромний сніданок у вузлику. І тільки часом трапляли на очі перелякані челядники, що несли срібні дзбанки, ножі й виделки чи родинні портрети, вцілілі після попередньої втечі.

Місіс Меррівезер і місіс Елсінг відмовилися виїжджати, їх потребували у шпиталі, і крім того, як вони гордо ознаймили, ніякі янкі їм не страшні й не примусять їх покинути рідні домівки. Але Мейбел з дитиною та Фенні Елсінг виїхали до Мейкона. Місіс Мід уперше за все своє подружнє життя виявила непокору й категорично відмовилась сісти в поїзд, чого вимагав чоловік. Її послуги ще знадобляться йому - так вона твердила. До того ж неподалік звідси у шанцях Філ, і їй треба бути тут на випадок, якщо…

Місіс Вайтінг, однак, як і багато інших дам, знайомих Скарлет, виїхала. Тітонька Туп, яка першою осудила Бувальця Джо за його тактику відступу, і валізи почала пакувати в числі перших. У неї дуже слабкі нерви, сказала вона, і гуркіт їй вадить. Від вибуху вона може зімліти й не встигне дістатись до погреба. Ні, вона зовсім не боїться. Її дитячий ротик спробував прибрати войовничого виразу, але це їй не вдалося. Вона вирішила поїхати до Мейкона й зупинитись там у своєї кузини, старенької місіс Бер, а дівчат забрати з собою.

Скарлет не хотіла виїздити до Мейкона. Хоч і як її страхали вибухи снарядів, вона воліла зоставатись в Атланті, а не їхати до цієї місіс Бер у Мейконі, яку ненавиділа всім серцем. Кілька років тому місіс Бер застукала Скарлет на одній вечірці у Вілксів, як вона цілувалася з її сином Віллі, і назвала Скарлет “вітрогонкою”. “Ні,- заявила Скарлет тітоньці Туп.- Я вернуся додому в Тару, а з вами нехай їде Меллі”.

Почувши це, Мелані злякалась і кинулася в плач. Тітонька Туп подалася шукати доктора Міда, а Мелані тим часом схопила Скарлет за руку й стала благати:

- Дорогенька, не їдь до Тари, не кидай мене! Мені самій буде так самотньо! Ой Скарлет, я просто помру, якщо тебе не буде поруч, коли настане пора. Так, так, я знаю, у мене є тітонька Туп, і вона така добра. Але ж кінець кінцем у неї ніколи не було дітей, і часом вона так діє мені на нерви, що хоч криком кричи. Не кидай мене, голубонько. Ти ж мені була як сестра, та й крім того,- вона усміхнулася крізь сльози,- ти ж обіцяла Ешлі подбати про мене. Він казав мені, що попросить тебе.

Скарлет вражено дивилась на Меллі. Як може Меллі так її любити, коли вона насилу стримується, щоб не показати всієї своєї зневаги до неї? Невже Меллі така дурна й не здогадується, що вона, Скарлет, потай кохає Ешлі? Адже вона сотні разів зраджувала себе в ці болісні місяці чекання звістки від нього. Але Мелані нічого не бачила. Мелані здатна бачити лише добре в тих людях, яких любить… А вона й справді обіцяла Ешлі доглянути Мелані. “Ой Ешлі, Ешлі! Ти, певне, загинув, тебе вже, мабуть, не один місяць нема серед живих. А моя обіцянка зв’язує мене по руках і ногах!”

- Що ж,-

Відгуки про книгу Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: