Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Паніка могла вибухнути щохвилини. Відколи почався відступ, нерви чимдалі ставали все напруженіші, збудження досягало вже критичної межі. Про страх ніхто не говорив. Ця тема була табу, але загальна знервованість виявлялася в тому, що люди на весь голос осуджували генерала. Пристрасті розпалювалися. Шерман стояв під самою Атлантою. Ще один відступ - і конфедератів можуть відкинути на вулиці міста.

“Дайте нам генерала, що не відступатиме! Дайте нам такого, що рішуче перестав би відступати й дав ворогові бій!”

Під відлеглий гуркіт канонади міліція штату, ці “Браунові пестуни”, і внутрішня гвардія маршем вийшли з Атланти, прямуючи до мостів та переправ на річці Чаттагучі, що їх вони мали захищати в тилу у Джонстона. День був сірий і хмарний, і коли вони проминули П’ять Променів і вийшли на дорогу до Марієтти, замжичив дощ. Однак непогода не завадила всьому місту висипати надвір дивитись, як вони відходять,- гурти городян зібралися під тентами крамниць на Персиковій вулиці, намагаючись підбадьорити воїнів напутніми вигуками.

Скарлет і Мейбел Меррівезер-Пікар дістали дозвіл на якийсь час вийти зі шпиталю на проводи цих загонів, оскільки в лавах внутрішньої гвардії були й дядечко Генрі Гамільтон та дідок Меррівезер,- дівчата стояли, затиснуті в юрбі біля місіс Мід, спинаючись навшпиньки, щоб краще бачити. Скарлет, попри властиву всім південцям готовність вірити лише в сприятливий перебіг військових дій, відчувала, як у неї холоне на душі, коли вона дивилась на цю строкату колону. Становище й справді, мабуть, скрутне, коли вже посилають на фронт ці тилові ошурки - дідів та хлопчаків! Правда, траплялися тут і цілком здорові молодики, що виділялись яскравою уніформою добірних частин міліції - капелюхи в них були з плюмажем, кінці поясів маяли на ходу. Переважали, однак, люди зовсім літнього віку й підлітки, і так багато їх було, аж серце Скарлет стискалось від жалю й страху. Сивобороді чоловіки, старші від її батька, силкувались, незважаючи на мжичку, простувати жвавою ходою під ритм полкового барабана й посвист пищалок. У першому ряду ступад дідок Меррівезер з накинутим на плечі найкращим пледом місіс Меррівезер, аби вберегтись від дощу; побачивши дівчат, він привітав їх широким усміхом. Вони помахали йому хустинками й гукнули “До побачення!”, але Мейбел, схопивши Скарлег за руку, прошепотіла:

- Бідний дідусь! Одна добра злива, і його звалить з ніг. У нього такий ішіас…

У другому ряду марширував дядечко Генрі Гамільтон, піднявши комір довгого чорного плаща,- за поясом у нього були два пістолети з часів мексиканської війни, а в руці невеличкий саквояж. Обік нього йшов його чорний служник майже такого самого віку, що й господар,- він ніс розгорнуту над ними обома парасольку. Плече в плече з літніми чоловіками йшли молоді хлопці - віком десь так по шістнадцять років, не більше. Чимало було тут таких, що повтікали зі школи, щоб пристати до війська, де-не-де видніли групки у формах курсантів військових училищ: чорні півнячі пір’їни на маленьких сірих кашкетах обвисли під дощем, білі полотняні перев’язи на грудях наскрізь промокли. Серед них був і Філ Мід у хвацько збитому набакир капелюсі - він гордовито ступав з шаблею загиблого брата й двома кавалерійськими пістолетами за поясом. Місіс Мід спромоглася навіть усміхнутись до нього й помахати рукою, але коли він пройшов, на хвильку припала знеможена до плеча Скарлет.

Багато хто був зовсім без зброї, бо в Конфедерації бракувало для них і гвинтівок, і амуніції. Вони сподівалися на те, що озброяться коштом забитих чи полонених янкі. У багатьох стримів за халявою мисливський ніж або ж були в руках довгі важкі жердини з залізним вістрям, знані під назвою “списи Джо Брауна”. Декотрі щасливці мали на плечах старовинні крем’яні рушниці, а на поясі ріжок з порохом.

Джонстон за час відступу втратив близько десяти тисяч чоловік і потребував десятитисячного підкріплення. Скарлет вражено подумала: “І оце таку він дістає підмогу!”

Коли почала з гуркотом проїздити артилерія, забризкуючи багнюкою глядачів на хідниках, Скарлет помітила молодого негра верхи на мулі поруч з гарматою. Приглянувшись до його шкіри кольору сідла, до поважного виразу в нього на обличчі, вона скрикнула:

- Це ж Моз! Той, що був з Ешлі! Чого він тут? - Скарлет пробилася на край хідника й гукнула: - Мозе! Стій-но!

Парубійко побачив її, натягнув повід, всміхнувся врадувано і хотів уже скочити на землю. Але промоклий до кісток сержант, що їхав за ним, закричав:

- Не рипайсь, хлопче, як не хоч на кострище! Нам треба швидше дістатись у гори.

Моз у непевності перевів погляд з сержанта на Скарлет, і та кинулась до нього через багнюку попід самими колесами гармат і схопилася за стремено.

- Тільки на хвильку, сержанте! Не злазь, Мозе. Але що ти тут робиш?

- Знов іду на війну, міс Скарлет. Сей раз укупі зі старим місте’ Джоном замість місте’ Ешлі.

- З містером Вілксом? - Скарлет сторопіла. Батькові Ешлі було під сімдесят.- А де ж він сам?

- Ззаду, де остання гармата, міс Скарлет. Отам ззаду.

- Я перепрошую, леді. Рушай, хлопче!

Скарлет хвилину стояла без руху по кісточки в багнюці, повз неї сунули гармати. “Та ні ж! - думала вона.- Цього не може бути. Він застарий. І так само проти війни, як і Ешлі!” Вона відступила на узбіччя і стала пильно придивлятись до облич тих, хто проїздив дорогою. Нарешті, коли серед хлюпоту багнюки й грюкоту з’явилась остання гармата, вона побачила його випростану щупляву постать з мокрим сивим волоссям, .що спадало аж до шиї,- він невимушено сидів верхи на малій каштануватій кобилі, яка так граціозно ступала між калюж, немов леді в атласній сукні. Та це ж Неллі! Неллі - кобила місіс Тарлтон! Найбільша улюблениця своєї господині!

Помітивши Скарлет серед багнюки, містер Вілкс засяяв радісною усмішкою, зупинив коня, скочив на землю й підійшов до неї.

- Я дуже хотів побачитися з вами, Скарлет. У мене купа доручень до вас від ваших родичів! Але не було часу. Ми тільки вранці приїхали сюди і вже, як бачите, рушаємо далі.

- Ой, містере Вілкс! - скрикнула вона, розпачливо хапаючи його за руку.- Не їдьте! Чому саме ви повинні?

- Ага, то ви гадаєте, я надто старий! - усміхнувся він, і та усмішка