Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Скарлет мовчки витріщилась на неї. Вона любить її! От дурна!

- Я тут лежала, Скарлет, і думала, і вирішила попросити у тебе дуже великої послуги.- Вона міцніше стисла долоню Скарлет.- Якщо я помру, ти забереш мою дитину?

Очі Мелані були широко розкриті, в них світилося погідне й настійливе благання.

- То ти забереш?

Скарлет рвучко висмикнула руку, пойнята раптовимі страхом. Від цього й голос її зазвучав шорстко, коли вона заговорила.

- Ой, не будь ідіоткою, Меллі! Ти зовсім не помреш. Так кожна жінка думає перед першими пологами, я знаю,- зі мною теж таке було.

- Ні, з тобою не могло такого бути. Ти ніколи й нічого не боялася. Це ти говориш, аби лиш мене підбадьорити. Я смерті не боюся, але мені страшно покидати дитину сиротою, якщо Ешлі… Скарлет, пообіцяй, що забереш немовля, якщо я помру. Тоді мені не буде страшно. Тітонька Дріботуп надто стара, щоб виховувати дитину, а Душка. й Індія дуже добрі, тільки… Я хочу, щоб мою дитину забрала ти. Пообіцяй мені, Скарлет. І якщо це буде хлопчик, виховай його таким, як Ешлі, а якщо дівчинка… Я б хотіла, щоб вона була схожа на тебе, дорогенька.

- А хай тобі чорт! - у нестямі вигукнула Скарлет, схоплюючись із ліжка: - Мало всякого іншого клопоту, так ще й ти з балачками про смерть!

- Вибач, дорогенька. Але пообіцяй мені. Я чогось думаю, що це станеться сьогодні. Я навіть певна. Пообіцяй, я тебе прошу.

- Ну добре вже, обіцяю,- сказала Скарлет, розгублено дивлячись на Меллі згори вниз.

“Невже Меллі така дурна й нічого не бачить, не розуміє, що я кохаю Ешлі? Чи вона все розуміє і саме тому й думає, що я подбаю про дитину Ешлі?” Скарлет поривало так прямо й запитати Меллі, але запитання завмерло у неї на устах, коли та взяла її долоню й приклала на хвильку до своєї щоки. Погляд Меллі знову випогодився.

- А чому ти думаєш, що це буде сьогодні?

- У мене ще зранку почалися перейми, правда, не дуже сильні.

- Он як! Чого ж ти мене не гукнула? Я послала б Пріссі по доктора Міда.

- Ні, ще не треба, Скарлет. Ти ж знаєш, який він заклопотаний, та й усі вони там. Просто перекажи йому, що сьогодні ми можемо його потребувати. А тим часом повідом місіс Мід, попроси її прийти й посидіти біля мене. Вона знатиме, коли вже треба буде кликати лікаря.

- Облиш цю свою делікатність. Ти знаєш, що тобі лікар потрібен не менше, ніж тим у шпиталі. Я зараз же пошлю по нього.

- Ні, не треба, я тебе прошу. Часом це триває цілий день, і я не можу допустити, щоб лікар годинами сидів тут, коли його так потребують ті бідолашні хлопці. Пошли тільки по місіс Мід. Вона вже знатиме, як бути.

- Ну, нехай і так,- погодилася Скарлет.

Коли Пріссі віднесла Мелані сніданок на таці, Скарлет відрядила її по місіс Мід, а сама з Вейдом сіла снідати. Але щось їй цим разом не їлося. З острахом думаючи про те, що Мелані от-от має розродитись, і підсвідомо прислухаючись до гуку гармат, вона зовсім не відчувала охоти їсти. З її серцем діялося щось чудне: кілька хвилин воно билося нормально, а тоді раптом починало так гучно й швидко гупати, аж їй робилося млосно. Густа клейка мамалига в’язла в горлі, а напій з підсмаженої кукурудзи й молотого батату, що правив за каву, здавався гидким, як ніколи. Без цукру й вершків це пійло було гірким, як жовч, бо сорговий сироп, яким “підсолоджували” страву, мало чим помагав. Сьорбнувши разок, вона відсунула чашку вбік. Янкі позбавили її змоги пити справжню каву з цукром і вершками, і вже за одне це можна було їх зненавидіти.

Вейд сьогодні сидів тихіше, ніж звичайно, і не вередував, як щоранку, відмовляючись від набридлої мамалиги. Він мовчки ковтав ложку за ложкою, що вона пхала йому в рот, і тільки присьорбував водою. Його лагідні карі очі, великі й круглі, мов доларові монети, стежили за кожним її рухом, і проступала в них дитяча розгубленість, неначе йому передалися ледь приховані материні страхи. Коли Вейд скінчив їсти, Скарлет відправила його гуляти на задній двір і з полегкістю в душі простежила, як він подибуляв потолоченою травою до свого іграшкового будиночка.

Вона встала і, підійшовши до сходів, нерішуче зупинилася. їй слід було б посидіти з Мелані й відвернути її увагу від того випробування, яке чекало на неї, але вона не знаходила в собі на це сили. І хто б подумав, що Мелані вибере саме цей день, щоб родити! Та ще й почне торочити про смерть!

Скарлет присіла на нижню сходинку й спробувала взяти себе в руки, заходившись міркувати про те, чим скінчилась учорашня битва та що сьогодні діється на фронті. І треба ж таке - за кілька миль від них триває такий бій, а вони нічогісінько не знають! І яка дивна тиша стоїть на цій безлюдній околиці міста, зовсім ке схожа на те, що тут діялося в день битви над Персиковим струмком! Будинок тітоньки Туп був одним з крайніх на північній околиці Атланти, а бої нині точилися десь далеко на південь від міста, тож і не проходили тут швидким маршем військові підкріплення, не проїздили санітарні карети, не шкутильга- ли з передової поранені. Скарлет подумала, що все це, мабуть, відбувається на південних околицях міста, і в душі подякувала Богові, що вона не там. Ось тільки шкода, що всі сусіди, крім Мідів та Меррівезерів, повиїжджали: їй було тепер так тоскно й самотньо. Якби хоч дядько Пітер залишився - вона послала б його до штабу довідатись новини. Хоча, коли б не Мелані, вона й сама, не барячись, подалася б до середмістя і все розвідала, а так Мелані не можна покинути до приходу місіс Мід. А чого вона не йде? І де Пріссі поділась?

Скарлет підвелася й вийшла на веранду, нетерпляче вдивляючись, чи не побачить кого, але будинок Мідів заступали зарості дерев за поворотом вулиці, і взагалі ніде не було видно ані душі. Через деякий час нарешті показалася Пріссі - вона йшла сама, так неквапливо, немов мала цілий день перед собою, і метляла спідницею з боку на бік та озиралася через